MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


РУС
ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу

Особливості української народної казки


Українська народна казка існує уже кілька сотень років, але не втрачає своєї привабливості для читачів будь-якого віку, вона і в сучасних умовах користується незмінною популярністю серед дітей та дорослих. Казка є найпопулярнішим фольклорним жанром, що розповідає про історію українського народу, його традиції та культуру, узагальнює загальнонародний життєвий досвід, уявлення народу про краще життя, відображає морально-етичні цінності українського народу. Казка — це твір, в якому переплітаються реальність і вимисел (вигадка). Провідною ідеєю усіх народних казок, від найдавніших (чарівних і про тварин) до пізніших за походженням соціально-побутових, є утвердження людини, як мудрої, духовно і фізично досконалої особистості, боротьба проти злих, темних сил, що заважають досягненню її благородної мети.

Казки, як і уся усна народна творчість, створювались ще за сивої давнини. Їх переказували із вуст у вуста, від одного оповідача до іншого, і кожного разу вони доповнювалися характерними для певного часу і місця фольклорними елементами, особливостями розмовної мови тієї чи іншої місцевості, новими подробицями, пригодами і випробуваннями головного героя.

У дитинстві читачі (або слухачі) найчастіше не замислюються над глибоким змістом, що вкладали у казку її творці. І лише ставши дорослими, ми починаємо розуміти, що казки — то перш за все наші великі вчителі. Вони складалися таким чином, щоб донести до слухача (або читача) певну ідею, закладену у сюжеті, народну мудрість, основану на багатовіковому досвіді. Якщо уважно читати казки, можна зрозуміти, що казка — це не просто оповідання розважального змісту. Кожна з них обов'язково містить щось повчальне, а тому справедливим буде стверджувати, що казки спочатку виховують, а вже потім розважають. У народних казках найбільшою цінністю є Людина та її добрі вчинки. Тому в усіх казках добро завжди перемагає зло. За допомогою казки з давніх давен виховувалась любов до рідної землі, рідного дому, до батьків, братів і сестер, до предків, а через них — до всього народу і до Вітчизни в цілому. Крім того, казки допомагають виховувати любов до рідної мови, до її чарівної краси і милозвучності.

Існує єдина класифікація українських народних казок: казки про тварин, чарівні (ще їх іноді називають фантастично-героїчними, або героїко-фантастичними) та соціально-побутові.

Однією з особливостей українських народних казок є зображення у багатьох з них картин людського життя засобами алегорії — через образи тварин. Коти, кози, собаки, зайці, лисиці, вовки, ведмеді та інші звірі в казках роблять те ж саме, що в житті роблять люди. Вони розмовляють, сваряться, співають, одружуються, ходять один до одного в гості, влаштовують бенкети, колядують, ідуть до суду у пошуках справедливості і т. д. У казках про тварин ми бачимо побут українського народу та його традиції.

Читаючи українську народну казку, можна помітити, що завжди в житті знайдеться підтвердження усього того, про що в ній іде мова. От, приміром, узяти казку «Совині діти». Хіба ж не так само буває в житті, що для матері її діти найкращі і найкрасивіші? І хай яка буде у них зовнішність, мати любить своїх діточок, піклується про них, пишається ними. Або казка «Про півника та двох мишенят». Мабуть, кожен з нас зустрічав у житті хоча б одну людину, яка поводиться, як ті мишенята, що лінувалися і не хотіли допомагати півнику, а коли настав час їсти — то вони перші за стіл усідаються.

Кожна казка має за основу сюжет з реального життя, а тому ми із задоволенням їх читаємо, бо в усіх отих котиках, півниках, мишенятах ми легко упізнаємо своїх знайомих, друзів, сусідів, родичів. Та що казати, навіть себе ми іноді можемо упізнати у якомусь казковому персонажі. Щоправда, не завжди той персонаж відповідає нашим уявленням про ідеал, а тому для людей самокритичних читання казок і погляд на себе зі сторони може бути корисним у плані самовдосконалення і виправлення недоліків.

Ще однією характерною рисою української народної казки є відсутність детального опису зовнішності головного героя. Для зображення його краси використовуються кілька найвиразніших деталей, як от дорогі (золоті або срібні) шати, такий же кінь. Або це робиться за допомогою слів «такий гарний, що й ну!», «такий, що на світі другого такого немає». І неодмінно цьому герою притаманні чуйність, скромність, доброта та інші моральні якості, що цінуються в усі часи і в усіх народів.

Іноді на початку казки герої постають перед нами у вигляді потворних (або малосимпатичних) істот, щоб наприкінці прийняти свою справжню подобу ( як, наприклад, царівна-жаба). Це традиційний для народної казки засіб протиставлення, який використовується досить часто для утримання уваги читача (або слухача), зміни його настроїв.

Справжній чоловік в українській народній казці обов'язково вирізняється благородством своїх вчинків — він рятує рідну землю від багатоголових зміїв або інших ворогів, визволяє красуню із полону і завойовує її любов лицарською поведінкою. Він є втіленням мужності, сміливості, благородства, непідкупності, доброти, а тому завжди перемагає негативного героя, носія зла, що непрошеним гостем з'являється на його шляху. У цьому образі втілилася споконвічна народна мрія про всесильного захисника скривджених або про звичайного трудівника, винагородженого за свої чесноти: доброту, працелюбність, хоробрість. У багатьох казках вірним товаришем героя у походах, незамінним помічником у господарстві є кінь. Зазвичай головний герой української чарівної казки має надзвичайну силу, яка змальовується за допомогою такого художнього засобу як гіпербола (гіперболізація — перебільшення): Іван — мужичий син «одною рукою дуба як схватить, — нагнув аж до землі, потім пустив»; Котигорошко «росте, росте, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс». Для зображення представників протилежного табору (злих сил) також використовується гіпербола: у змія «полум'я з рота пашить, нижня губа до землі звисає, верхня до хмари достає».

Персонажі багатьох українських народних казок часто схожі між собою своїми діями, але кожен з них неодмінно має якусь особливість, що виявляється у зовнішності, рисах характеру, мові, поведінці, зброї, атрибутах. Наприклад, Котигорошко завжди використовує у бою зі змієм булаву, а Чабанець батіг з прив'язаною до нього каменюкою.

У деяких чарівних казках присутні міфологічні істоти, що мають надзвичайні здібності. Вони допомагають головному герою вийти із скрутного становища, виконуючи за нього різні надскладні завдання (Скороход, Слухало, Стріла, Морозко, Вернидуб, Крутиус та інші). Вони є своєрідним відображенням мрій людини про полегшення важкої праці.

У зображенні жінки українська народна казка дотримується тих же ідеалів моралі, що й усна народна творчість усіх народів світу. Основні якості, що повинні бути в жінці і які особливо цінуються, це вірність її коханому чоловіку, готовність до самопожертви заради дітей, чоловіка, брата або батька, доброта, щирість. Зазвичай у казках образи дівчат і жінок дуже привабливі — вони чесні, працьовиті, сміливі, не підкоряються зміям, Кощієві і часом навіть виконують за героя або разом з ним усі неймовірно складні завдання.

Оскільки до знань, до багаторічного життєвого досвіду народ завжди ставився шанобливо, то допомагають героям порадами старенькі мудрі бабусі або діди з довгою до землі бородою. Хоча існують у казках і персонажі з протилежними характеристиками, як, наприклад, маленький дідок з бородою на сажень із казки про Котигорошка.

Ще однією рисою української народної казки є її динамічність та діалогізована мова, що дає оповідачеві можливість по-різному зображати («грати») кожен персонаж, імпровізуючи з інтонацією та висотою голосу (як у театрі одного актора). Ця гра побудована на мистецьких законах художньої умовності — гротеску. Гротеск у казці — своєрідне художнє вираження людської фантазії. Особливо гумористичного настрою надає гротеск так званим докучливим (кумулятивним) казкам («Дід, баба і курочка-рябушечка», «Як півник до моря по воду ходив»). Здається, що за біда — розбилося яєчко, але стільки галасу, горя, і переживань через це у героїв, що мимоволі усміхнешся і подумаєш: так часто буває в житті — якась дрібничка викликає стільки емоцій, що згодом вже про неї розповідають, як про важливу подію.


Казка, як невелике емоційне оповідання повчально-розважального змісту, побудована так, що ми часто відразу розпізнаємо у ній вигадку. Цьому сприяє ще одна особливість української казки — так звана казкова обрядовість, тобто традиційні зачини і кінцівки, які супроводжують розповідь на початку і в кінці: «Був собі...», «В якомусь царстві, в якомусь государстві був собі...», «Був — не був, та кажуть люди, що був...» або: «І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло», «От вам казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок», «Стали гарно жити та долю хвалити, що їм помагала».

Дуже часто один і той же сюжет, записаний у різних місцях від різних казкарів, має чимало спільного і водночас відмінного, тобто одна й та ж казка може мати декілька варіацій. Також герої українських казок подібні до героїв казок інших народів світу. Наприклад, українські богатирі Котигорошко, Іван-мужичий син, Іван Побиван, Козак Мамарига дуже нагадують богатирів інших народів: білоруського Удовенка, молдавського Фет-Фрумоса, грузинських Ростома та Зураба, узбецького Клич-Батира, таджицького Ераджа Пагливона, чукотського Великого Секена та ін.

В українських народних казках досить часто використовуються певні числа, що мають магічне значення. Це числа 3, 7, 9, 12. Наприклад, число 7 у народі з давніх давен вважалося добрим числом. Що стосується інших чисел, то ви, мабуть, звертали увагу на те, що в казках змії мають 3, 6, 9 або 12 голів, а в багатьох казках (як про тварин, так і в чарівних, і в соціально-побутових) деякі епізоди повторюються тричі, надаючи динамічності розповіді і допомагаючи запам'ятовуванню змісту.

Народні казки дуже добре піддаються мультиплікації, екранізації, сценічному втіленню. У лялькових театрах найчастіше використовуються казки про тварин, оскільки вони мають нескладну сюжетну побудову, відзначаються гумором і точністю характеристики героїв.

Читаючи казки, ми зустрічаємо в них багато приказок і прислів'їв, влучних порівнянь, цікавих загадок, які і роблять казки неповторними, мудрими, дотепними, надають сюжету нового напрямку, спонукають читача до роздумів, зацікавлюють його, допомагають більш яскравому відображенню подій. В соціально-побутових казках загадка виступає мірилом розуму, кмітливості, винахідливості, образного поетичного мислення. А в чарівних казках загадки вимагали від героїв не тільки розумових зусиль, але й виконання якихось дії, тобто це були загадки-завдання: за ніч викорчувати ліс, зорати поле, посіяти пшеницю, зібрати її й змолотити, до ранку з того борошна хліб спекти і т.п. Це художній засіб звеличення сили героя або його нареченої, підтвердження їх самобутності. Зважаючи на це, можна сказати, що загадки досить часто є рушійною силою казкового сюжету.

Завдяки усім вищезгаданим особливостям, українська народна казка дуже колоритна, цікава, добре сприймається і запам'ятовується читачами (слухачами), а тому буде існувати завжди, даруючи радість і дорослим, і дітям.


Українські письменники ХІХ — поч. ХХ ст. записували, обробляли та публікували народні казки, усвідомлюючи надзвичайну цінність і красу усного народного слова. Художній рівень казок залежить від рівня майстерності записувача. Адже фольклорний твір на відміну від авторського завжди оснований на імпровізації. Тому записувачі намагалися зберегти первозданну красу казки — справжнього скарбу, боячись пропустити або змінити без особливої потреби хоча б слово.

Одними з найперших публікації народних казок здійснили письменники І. Срезнєвський (кілька творів у літературному альманасі «Галатея», 1829 р.), М. Костомаров (дві казки у «Молодику» І. Бецького, 1843 р.), І. Головацький (шістнадцять казок в альманасі «Вінок русинам на обжинки», 1847 р.) та інші.

Ці перші фольклорні твори, зібрані в народі і подані на показ громадськості, спонукали багатьох українських діячів літератури і культури також займатися записом казок. Такі письменники, як М. Максимович, П. Куліш, Д. Мордовець, К. Шейковський, М. Драгоманов, І. Манжура, І. Никлович, В. Шухевич та інші вже в першій половині ХІХ ст. не тільки почали записувати та публікувати народні казки та легенди, але й аналізували та досліджували їх. Із щоденників Т. Шевченка відомо про те, як він любив слухати і занотовувати для себе народні пісні, розповіді, перекази, казки.

У другій половині ХІХ ст. з виходом «Народних південноруських казок» починається інтенсивне збирання творів цього жанру. Чималу кількість казкових матеріалів було надруковано в 60-х роках минулого століття на сторінках журналу «Основа». 1876 року відомий критик, дядько Лесі Українки по матері М. Драгоманов видав чималий збірник «Малоросійські перекази й оповідання», куди ввійшли казки, записані І. Рудченком, І. Манжурою, І. Никловичем, М. Костомаровим та іншими.

У 1890 та 1894 роках український письменник І. Манжура видав дві збірки: «Казки, прислів'я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях» та «Малоросійські казки, прислів'я та повір'я, записані І. Манжурою». Його записи відзначаються тонким почуттям гумору, особливо багато серед них творів соціально-побутового змісту.

Серед фольклорних надбань XIX століття і записи казок, зроблені письменницями Ганною Барвінок та Лесею Українкою, які публікувалися у виданнях для дітей «Молодій Україні» та «Дзвінку». Відтворену Ганною Барвінок казочку «Кривенька уточка» опублікував у «Народних південноруських казках» І. Рудченко. Леся Українка по пам'яті записала «Казку про котика і півника», «Дивну сопілку» і «Казку про Івашка» так, як вона їх чула в дитинстві на Ковельщині.

Софія Тобілевич, письменниця, перекладачка, фольклористка, акторка, дружина класика української драматургії І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича), зібрала понад 1000 народних пісень, казок, анекдотів із різних регіонів України.