Про дядька, який ловко брехати вмів

українська народна казка

Був такий собі цар, що дуже полюбляв слухати брехні. А в тім царстві був дядько, який ловко брехати вмів. Ото й привели того дядька до царя на побрехеньки.

Цар і каже дядькові:

— Розповіси казку, приказку та небилицю, дам тобі золота цілу торбицю. А коли не розповіси, накажу голову тобі відтяти.

— Казку я тобі розповім, тільки не кажи мені «брешеш».

Згодився цар, а дядько відразу ж і заходився брехати:

— Якось лежав я собі у хаті, їв овочі, а кісточки під ліжко кидав. Лежав я, лежав, заплющив очі та й бачу: іде моя корова рудоголова на річку пастися. Прийшла до води й пірнула туди. Там риби, мабуть, наїлася, бо вилізла на дерево грибками закусить. Коли це з дупла вовк вилізає. Корова затремтіла й з переляку вовка того з'їла.

Здивувався цар, а дядько вигадує далі:

— Раптом прилетіла клята ворона, вхопила мою корову за роги і гайда в небо. Я корову не пускаю, за хвоста тримаю. А ворона летить чимраз вище за хмари. Там нас у якесь гніздо кинула, а сама далі полинула. Дивлюсь — а в гніздечку яєчко пищить, мабуть, з холоду. Взяв я те яйце, поклав собі за пазуху, та ненароком випав із гнізда.

Цар слухає побрехеньку й приказує:

— Дядько хитрий, йому все може приснитися.

А дядько пригладив вуса й далі бреше:

— Падав, падав я, аж поки прокинувся. Глип додолу — підо мною хмари! А я лежу попід зірками на чудернацькім дереві, яке виросло з кісточок, що попали в шпарину моєї хати.

Отож пішов я по небу. Дивлюся: місяць з-за хмарки вигулькнув, а на місяці чобіт новенький виблискує.

Взув я той чобіт і поплентався далі. Та незручно напівбосому по небу блукати. Сунув я дві ноги в один чобіт і пішов собі.

Цар усміхнувся й каже:

— Усяке на світі буває, й таке може бути.

А дядька вже годі зупинити.

— Тут, бачу, веселка пропливає. Я не розгубився, сів на неї і, наче з гори, почав спускатися на землю. Був би вже спустився, як раптом веселка розтанула, і я гепнув у болото. Сиджу в болоті — тільки голова стирчить. Люльку курю, небо копчу, жабам казки розповідаю. Коли це комар на ніс мені сідає, ще й комариху підзиває. Я хап його за ногу, він як підскочив, так і витяг мене з того болота.

Усміхнувся цар, сподобалася йому побрехенька, однак сказав лише:

— Дядько хитрий — на все здатен.

— Отож я потеліпався додому, аж чую — за пазухою в мене щось стукотить. Я згадав про яйце, вийняв його, а воно — раз! — і розкололося навпіл. А з яйця того та як вистрибне червоненьке лоша! І так воно швидко росло, що до обіду стало вже добрячою конякою.

Цар хитає головою, сумнівається, а не каже дядькові, що той бреше.

А дядько веде своєї:

— Надумав я на тій коняці поле зорати, а упряжі немає. Та селянин скрізь викрутиться! Прив'язав я до плуга коняку за хвіст. Коняка була розгониста, потягла плуга, що в землю встряг, натужилась — і перервалася навпіл. Передня половина так і пішла лугом пастися. Їсть-їсть траву, а трава з живота в неї висипається. П'є-п'є воду, а вода з живота виливається.

Роззявив цар рота, але нічого не каже. А дядько лукаво зирнув і далі бреше:

— Шкода мені стало коняки: так і з голоду може померти. І заходився я коняку рятувати. Взяв хмелину, мов ниткою, зшив дві половини.

Коли бачу — захмеліла моя коняка від того хмелю, з радощів скочила на дах моєї хати і пісні собі співає.

Цар зареготався від дядькової побрехеньки, а «брешеш» не сказав.

А дядькові ніби й байдуже.

— Вранці дивлюсь, а на коняці хміль виріс і квіти дивні, запашні. Бджоли табунами дзижчать над нею, тільки вуликів бракує.

Розбрехався дядько на всю губу:

— Отож пішов я вулики майструвати, коли назустріч мені дурень іде: ноги замість рук, руки замість ніг, а замість голови в дурня качан капусти. Я й кажу йому:

— Здоров будь!

— Здоров.

— Ти хто такий?

— Я цар твій!

Тільки вчув таке справжній цар, позеленів од люті і як гримне:

— А хай би ти мав такий ніс, як ти правду кажеш! Брешеш ти! Я твій цар, і в мене на плечах голава, а не капуста!

— Е, царю, тепер за казку, приказку та небилицю давай мені золота цілу торбицю!

Як почув таке цар, то з люті й луснув.