Солом’яний бичок

українська народна казка

Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, те проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда: зроби та й зроби їй солом’яного бичка і осмоли його смолою.

— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робити — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок набрала баба мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені!

А бичок йому:

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли — обідраний бік залатати!

Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та зав’яз зубами, ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хто знає куди!

От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище і гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

— Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його забери! Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки Й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

— Хто ти такий?

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік, а то каторжні собаки обідрали!

— Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смолу віддерти. Дер, дер та зубами й зав’яз, що ніяк і не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка уже й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», — та пішла; дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти; сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка.

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

— Бери!

Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, він вкинув у погріб і лисичку.

А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох і давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його.

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожухи.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.

— Ну гляди! Тільки принеси!

Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк і питає: — Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму шапку пошити.

— Ох, не ріж мене, діду, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди ж, прижени!

І вовка дід випустив.

Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка і питає:

— Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже дід, — гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, я тобі й гусей, і курей принесу!

— Ну, гляди! Принеси!

І лисичку дід пустив.

Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Навіщо?» А він і каже:

— У зайчика шкурка м’якенька, тепленька, — будуть мені на зиму рукавички й шапка.

— Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив дід і його.

От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, — піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив.

А незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго...

І дід радий, і баба рада. Взяли вони продали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та й збагатіли! А бичок, що його не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.