MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу

Юшка з камінців

італійська народна казка

Переказ з італійської І.Корунця


Були собі колись дві сестри. Одну звали Анна-Марія, а другу — Вітторія. В Анни-Марії чоловік був крамар, а у Вітторії — вугляр. А всім добре відомо, що, звичайно, дерево носити й вугілля з нього випалювати — зовсім не те, що в крамниці торгувати та грішми кишеню набивати. Вугляр працював багато, а заробляв мало. Зате в його маленькій хатині, що стояла на узліссі, ніколи не було сумно, бо вугляр увечері лягав, а вранці вставав з піснею. Та ще й не все з тією самою, а щоразу з іншою. Звідкіля він тільки брав їх! І всі діти у вугляревої дружини Вітторії — а їх було дві дівчинки й три хлопчики — росли веселі, червоновиді і слухняні.

У крамаревої ж дружини Анни-Марії був син-одинак, та й той вередливий, плаксивий і злий. Як уже йому та мати догоджала, як вже його панькала, а він тільки худ та блід від люті. Тому багата Анна-Марія стала заздрити бідній Вітторії.

Аж ось у той край, де жили сестри, навідались лихі гості — люта пошесть, а з нею й смерть. Не минули вони й осель вугляра та крамаря. Одного дня сестри виходили заміж, одного дня й повдовіли.

Зосталася Вітторія з п'ятьма дрібненькими дітьми. Палити вугілля — не жіноче діло, а якоїсь іншої роботи все не траплялося. Тоді й надумала Вітторія просити допомоги в рідної сестри Анни-Марії.

— Допоможи мені чим-небудь, сестро, — стала благати Вітторія. — Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.

— Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! — крикнула Анна-Марія. — Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.

Вітторія поприбирала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур'ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.

— А тепер ще спечи хліб, — наказала Анна-Марія.

Коли хліб витягли з печi, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.

— Можеш приходити ще й завтра, — сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п'ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».

Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія перехитрити сестру. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.

Так робила Вітторія щоразу, коли замішувала тісто на хліб, тому щічки в її дітей все були рожеві.

Якось Вітторія сиділа в сестри на подвір'ї і молола в жорнах зерно. Коли бачить — у ворота заходить старий жебрак.

— Дайте, добра жіночко, шматочок хліба, — попросив старий. — За цілісінький день я рісочки в роті не мав.

— Нагодувала б я вас, чоловіче добрий, та я тут не господиня. Ідіть попросіть у моєї сестри.

Почула це Анна-Марія, вибігла з хати та як накинеться на бідолашного жебрака:

— Іди звідси геть, старцюго, бо зараз собаку нацькую!

За Анною-Марією вибіг її синок. Він нахапав камінців під ногами та й ну жбурляти ними на старого.

Дідусь повернувся, щоб іти, а Вітторія шепнула йому:

— Чекайте мене ввечері на роздоріжжі коло великих олив.

Упоралась вона з роботою в сестри й пішла додому. На камені біля олив її справді чекав старець. Вітторія дістала з кошика загорнуте в хустину хлібеня, розломила його на шість рівних шматочків і віддала один старцеві.

Той узяв хліб і запитав:

— Чию ж це ти пайку мені віддала, жінко добра?

— У мене п'ятеро дітей, а я шоста, — відповіла йому Вітторія. — Отже, я віддала вам свою пайку. Та ви не турбуйтесь, я сьогодні добре наробилась і хутко засну. А хто спить, той їсти не просить.

— Дякую тобі красненько, люба жіночко, — сказав старий. — Може, і я тобі стану колись у пригоді.

Минуло кілька днів відтоді, як Вітторія працювала в сестри. Аж ось мазун Анни-Марії глянув на небо і побачив, що там ширяє орел. І скортіло раптом хлопцеві погратися з орлом, бо в нього, виявляється, такої цяцьки тільки й бракувало. Анна-Марія так годила своєму синкові, що коли б їй крила, вона миттю шугнула б у небо ловити орла. Та що крил вона не мала, то почала благати свого вариводу, щоб погрався іншими цяцьками. Проте хлопець вимагав тільки орла, а не діставши його, заходився верещати. І не стуляв рота цілісінький день, так що всі до вечора замалим не поглухли,

а сам він захворів.

— А як там твої діти, — спитала в сестри Анна-Марія, — чи здорові?

— Нічого, здорові, — одказала Вітторія.

Анну-Марію аж скривило від заздрощів. Вона послала Вітторію працювати на поле, а сама мерщій побігла до неї додому. Як побачила, які в сестри веселі, свіжі й чемні діти, то ледь не заплакала з горя.

— Ну, небожатка мої любі, щоб вам пуття не було, чим це вас мати годує, що ви такі повнощокі та веселі? — І зозла аж ущипнула найменшого хлопчика.

— Та мама нам варить затірку, — сказав старшенький хлопчик.

— Затірку? А де ж вона борошно бере?

— Мама, як прийде додому, то зшкрібає з долонь у казанець тісто з борошном, — сказала дівчинка.

«Он воно що!» — аж затрусилася з гніву Анна-Марія.

Того вечора вона примусила сестру добре пообмивати руки, а наприкінці прогнала її геть, не давши навіть шматка хліба дітям.

Пішла сердешна Вітторія додому з порожнім кошиком. От підходить вона у розпачі до олив на роздоріжжі, стала й тяжко загадалася. Що вона скаже дома голодним діткам і чим їх сьогодні нагодує? Озирнулася довкола і раптом побачила край шляху три чималі камінці. Взяла вона їх, поклала в кошик і прикрила фартухом.

Очікуючи матір, діти, як завжди, принесли води, помили добре казанця й розпалили в печі. Коли Вітторія прийшла, вода вже закипіла.

— Сьогодні, дітоньки, — сказала вона, — у нас буде не затірка, а юшка з добрим м'ясом.

І вкинула в казанець три камінці.

— А довго м'ясо вариться? — спитали діти.

— Ой, довго, дуже довго, бо воно тверде, — сказала Вітторія і постукала дерев'яною ложкою по камінцях на дні казанка.

Щасливі діти побігли гратись надвір, а мати сіла біля казанця, в якому кипіли камінці, глибоко задумалася та й заплакала.

«Вже пізно, діти нагуляються і прийдуть стомлені, — думала вона, — я покладу їх спати без вечері. Так я їх сьогодні й піддурю. Але що буде завтра? Чи знайду я хоч якусь роботу?»

Аж зненацька двері відчинились, і до хати гуртом убігли діти. Вони привели з собою жебрака — того самого дідуся, якому Вітторія коло трьох олив давала хліба.

— Мамо! Мамо! — гукнув на всю хату старшенький син. — Дідусь каже, що й він хоче їсти. Дасте йому юшки з м'ясом?

— Аякже, аякже, — сказала Вітторія. — Та м'ясо ще тверде. Нехай дідусь погріється в хаті, а ви біжіть та ще трохи погуляйте.

Коли діти повибігали з хати, Вітторія сказала старцеві:

— Не гнівайтеся, чоловіче добрий. Минулого разу я віддала вам свою пайку хліба, а сьогодні й крихти не дам, бо в хатині нема ніякісінького харчу.

— А що ж то вариться в казанку? — спитав старець.

— Ет, бодай не казати, — камінці, — відповіла Вітторія.

— Навіщо мене дурити? Адже пахне м'ясом!

— Присягаюсь вам, там нічого немає, тільки три камінці, — сказала жінка, підійшла до казанця й зачерпнула повний ополоник юшки. Глянула на неї — та й очам своїм не повірила! В ополонику був добрий шматок вареного м'яса.

— А хіба я не казав, що пахне м'ясом? — промовив дідусь, хитро всміхаючись. — Кличте діток вечеряти.

— Юшку ще треба посолити, а в мене немає солі.

— У вас червоні очі. Це означає, що ви плакали. Може, сльоза впала в казанець, а солонішого за материні сльози немає нічого в світі.

Покуштувала Вітторія юшку, а вона й справді на сіль добра.

— Діти, а йдіть лишень вечеряти! — гукнула радісно мати й насипала повну череп'яну миску юшки.

— Та вріжте ж малим по скибці хліба до юшки, — сказав старець.

Вітторія похитала головою і сумно промовила:

— Нема у мене в хаті й крихти хліба.

— Знову ви мене дурите, — сказав старий. — Погляньте-но гарненько в миснику.

Вітторія слухняно підійшла до мисника й відчинила його — а там у рядочок стоять сім кругленьких хлібенят!

Коли всі гарно повечеряли, дідусь сказав:

— Тепер би нам усім з'їсти по шматочку овечого сиру і запити його добрим фруктовим соком. Підіть-но в льох та принесіть.

Вітторія встала й подалась до льоху, хоч і добре знала, що там навіть миші поживиться нічим.

Та тільки-но вона зайшла в льох, у неї аж очі заблищали: долі звідкілясь узялось чимале барило апельсинового соку, поряд на стільчику лежить велике кружало овечого сиру броччо, а зі стелі в'язками звисають кільця копченої ковбаси і свинячі окости.

Коли діти після вечері поснули, Вітторія вигукнула:

— Ой, синьйоре старче! Та ви ж, напевне, чаклун!

— А так, ви вгадали, — сказав старець. — Для мене не штука зробити все те, що я оце для вас зробив. Хоч, правду сказати, за останню тисячу років я добре-таки натомився. Але в горах стоїть дуб — мій одноліток, і в його дуплі я завжди перепочиваю, коли схочу. Ось і зараз я вирішив задрімати років із сотню. Але перш ніж рушати в гори до свого однолітка, я хочу повіддавати всі борги. З вами я поквитався — усе, що я дав, ви матимете завжди. Цебто: в казанці ніколи не виведеться м'ясо, у миснику — хліб, у льоху — сир і ковбаси. А тепер мені вже треба йти. Я ще маю віддати борг вашій сестрі та її вереді-синочкові.

І дідусь, охаючи, підвівся з лавки. Вітторія наздогнала його коло дверей, схопила за рукав і почала благати:

— Ой, ласкавий синьйоре чаклуне! Прошу вас, змилуйтесь над моєю сестрою!

— Я й радий би, та не можу, — сказав чаклун. — У нас, чарівників, незламний звичай — віддячувати кожному тим, що він заробив.

По цих словах дідусь пішов собі.

Вітторія до ранку очей не могла склепити. Хоч і лиха була в неї сестра, та все ж рідна! Отож тільки-но розвиднилось, вона мерщій побігла до Анни- Марії.

Прибігає, а сестра жива й здорова виходить із хати їй назустріч та й жаліється:

— Ой, лишенько мені, сестро! Вчора ввечері знову заходив до мене отой клятий стар... Ой-ой-ой! — і схопилася за щоку. — Той самий добрий дідусь і сказав, що кожного разу, як я почну сваритися, мені шпигатиме в зуби. А як його не сваритись, бодай його дідько вхо... Ой-ой-ой. Бережи його пресвята мадонна!

На розмову вибіг на двір і синок Анни-Марії з палицею. Побачив собаку, що сидів собі тихенько біля ганку, та як замахнеться вдарити. А палиця крутнулася — та лусь синка по голові!

— Ох, персику мій золотий. І тебе не помилував отой старий дур... Ой-ой-ой! От бачиш, сестро, дитині тепер і погратися зась. Кине камінець — себе й улучить! Я тільки те й знаю, що кладу холодного рушника до його синців та саден.

Вислухала все те Вітторія, засміялась і пішла додому.

Відтоді, як стались ці події, минуло трохи не сто років. Отож незабаром знову прокинеться старий чарівник і почне вештатись по світу. Може, й вам, діти, він десь зустрінеться. Тільки ви його не бійтеся — він дідусь добрий. Але пам'ятайте: він кожному віддячує по заслузі: що хто заробив, то те й дістане.