MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


МАВПА 2016


 
Фонові малюнки для робочого столу
Дмитро Прилюк

Зайчик і котеня


Приїхав до нас родич, лісник, і привіз зайчика.

— Ой, який кумедний! — сплеснула руками Ліза.

— Як усі зайці. Тільки йому поснідати пора. — Гість пустив зайчика на підлогу. — Молоко у вас є?

— Є, є! — зраділа Ліза.

— От і добре. Давай блюдце, та наллємо. З дороги Побігайчик залюбки поп'є.

Зайчик і справді охоче раз-два лизнув рожевим язичком молоко — смачно! Потім зупинився, став повертати голівкою то в один, то в другий бік.

— Щось не їсть... — занепокоїлась Ліза.

— То він компаньйона жде. Є у вас кіт або кошеня?

— Є, але... де воно? — Ліза стала шукати по кімнаті і побачила кошеня аж у щілині під батареєю опалення. — Ану виходь, у нас гості!

Кошеня нявкнуло, занепокоїлось, а коли його посадили біля блюдця з молоком, одразу відсахнулося і приготувалося відбиватися від гостя. Злякалося...

А зайченя, навпаки, заходилося сьорбати молоко, ніби кошеня повернуло йому апетит.

— Звик до компанії. Я підібрав його в лісі маленьким. Відпоїли молоком. А як підросло трохи, стало по хаті бігати. Набігається, скрізь усе обнюхає, а тоді скік до мого хлопця, сяде на задні лапки і дивиться, що той робить. Забавне таке! Тоді Андрійко кидає свої кубики, бере зайченя на руки і на подвір'я. А там уже бігають удвох. Хлопчик попереду, а Побігайчик за ним.

— І нікуди не тікало? — питала Ліза.

— А куди йому від такого веселого товариша тікати? І з тобою бігатиме. Ось сходіть з ним у двір, спробуйте. Тільки дивіться, щоб собаки поблизу не було — боїться.

Десь через тиждень зібрався я порибалити. Онуки ув'язалися за мною і Побігайчика взяли.

Дмитрик уже вмів кидати спінінг.

Ходимо над берегом озера, вибираємо місце.

— Дивись, дивись, Митю, — зашепотіла раптом Ліза і показала рукою на пеньок.

— Кіт? Теж рибу ловить? — здивувався хлопчик.

А кіт і забув про все на світі. Всівся на пеньку, що стримів із води, занурив лапу, і як тільки підпливала рибка, викидав її на берег. Та так сильно, що падала вона аж на пісок. Чи не розумник?

Дмитрик випустив з рук зайчика, і той одразу заплигав до кота: гадав, друг його. А «рибалка» злякався та як чкурне в кущі. Побігайчик тільки здивувався: мовляв, чого це він.

Ми з Митьком швидко наживили гачки, закинули кілька вудок і посідали, дивлячись, як таємничо гойдаються на маленьких хвилях білі поплавки. Нічого милішого у ці хвилини не буває. Але риба — вона теж характер має й одразу на черв'яків не кидається. Чекайте!

Митько скоро знудьгувався за живим ділом.

— Я трохи із зайчиком побігаю!

— Ану, ану, тільки далеко не забігай, особливо до лісу, — попередив я його.

Дмитрик зрадів і гукнув на всю долину:

— Побігайчику, за мною!

Спершу Дмитрик біг попереду, раз по раз оглядаючись на своє зайченя, та коли на лузі попадалися галявини з осокою чи кінським щавлем, бігти ставало важче. А зайцеві хоч би що, той тільки плиг та плиг — і вже попереду. Митько хитрував, повертав назад, знову опиняючись попереду куцохвостого. Але той швидко й собі завертав і щодуху мчав за хлопчиком, пригнувши до шиї довгасті вуха.

Раптом з узлісся почувся собачий гавкіт. Дмитрик ще не втямив, звідкіля він, а зайчик одразу круть у протилежний бік, переплигнув через широкий кущ верболозу — і шукай вітра в полі. Митя за ним, але марне — ані сліду, ані звуку.

Чорновуха мисливська собака закружляла по долині, але бігти далеко не стала, приєдналася до свого господаря.

А Дмитрик у плач:

— Пропав заєць... Собацюра налякала... Як же ми тепер без Побігайчика?

— Не плач, може, й вернеться, — заспокоїв я його, — а якщо ні, то впіймаємо іншого.

— Де впіймаємо? — запхинькала Ліза.

— На полюванні.

— А коли воно буде?

— Взимку, як сніг випаде.