MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Володимир Перепелюк

Червоні кульки


Уявіть собі таку картину. За ніч випав тихий перший сніг. Ранком ви виходите з хати, берете віника, лопату, щоб очистити подвір'я від заметів. І раптом перед вами мало не казкове видовище. Великий кущ бузку біля вашої хати весь обвішаний червоними та сірими кульками, від чого став дуже подібний на ялинку.

Хто їх поначіплював за ніч? І чому саме на бузку, а не на жасмині чи троянді, котрі поряд?

Та це ж снігурі! І прилетіли вони не просто посидіти на кущеві бузку, а поснідати його насінням. Вони дуже люблять насіння бузку.

Повсідавшись біля кетяга з насінням, вони відщипують по одній зернині, роздушують її, мов горішок, лушпайки викидають, а чисте зерно поїдають. Таке враження, що вони сидять за столами, раз по раз нахиляються, беруть їжу, відкидаються на спинку стільця й їдять.

А від того, що насіння досить сильно тріщить, коли вони його розлущують, то таке враження, що це дівчата в червоних блузках та чорних шапочках сидять на вечорницях і лузають насіння.

Захоплюватися снігурами я почав ще з раннього дитинства. Коли я їх уперше побачив, то подумав, що це пташки якісь неземні, або, як кажуть, райські. І це не дивно. Більшість наших пташок сіренькі, а це ж така краса. Ніби якісь вогники горять на деревах.

Не знаючи того, що вони прилітні, я кожного літа лазив по лісах та все шукав їхніх гнізд. Навіть думав, що вони на літо линяють, одягаються в якесь інше пір'я.

Тепер уже не я за ними ходжу, а вони до мене прилітають. Довідавшись, що вони їдять у нас, я ще з літа заготовляю для них корм. Перш за все посадив багато кущів бузку, заготовляю й полин, бо його насіння вони також люблять.

І ось так, як весною журавлів, жайворонків, соловейків, восени з хвилюванням я чекаю своїх снігуриків.

Взимку 1975 року я двох окільцював, щоб перевірити, чи ті ж самі прилітають до мене, що були торік, чи нові.

З великим нетерпінням я чекав наступної зими. Нарешті прилетіли. І уявляєте мою радість, коли я побачив на кущеві бузку отих двох з кільцями на лапках. Біля них тулилися ще восьмеро, — може, їхні діти?

Тільки прикро мені, що такі гарні птахи зовсім не співають. Перемовляються лиш одним звуком «дю», та й усе. Але чого нема — того нема.