MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Володимир Перепелюк

Ворон-крук


У нас, на Поділлі, живуть чотири породи ворон — граки, сірошиї галки, сірі ворони й ворон-крук, найцікавіший, до речі, з усієї четвірки. Могутній птах, розмах крил якого досягає метра, сам за розміром як добра качка, з великою головою та масивним, міцним, як долото, дзьобом.

Гніздяться ці птахи на деревах в глибині лісів. Відкладають раз на рік двоє-четверо яєць. Тримаються виключно парами. До людей не горнуться. Але коли виростити при собі з маленького, то стає напрочуд відданим.

Надзвичайно закохані одне в одного. Якщо сидять, то обов'язково пригорнувшись. Навіть коли летять, то й тоді ніби зв'язані одним мотузочкОМ.

У моєму селі жила одинока баба Тетяна Галачиха. Від снігу до снігу вона ходила по лісах, ярах, полях, обвішана торбами, кошиками, й збирала різні лікарські рослини. Одного разу вона набрела на вороненя, що випало з гнізда, й забрала його. До осені виріс красень-ворон. Бабця не тримала його під замком, не прив'язувала за ногу, він сам ходив за нею, сідав на плече, зазирав в очі, дзьобом поправляв сиві коси. Коли Галачиха вирушала по трави, то й крук разом з нею летів.

Серед села був невеликий базар. Ворон так добре вивчив бабині звички, що сам летів, куди треба.

— О, вже Галачиха йде на ринок, — казали люди, як тільки ворон прилітав і сідав на рундучок. Коли вона з'являлась, то радісно «сплескував» крилами й кричав «кро-кро-кро».

Бігли літа. Ворон міцнів, а бабця сохла, горбилася.

Та одного року настала дуже сніжна зима. Тиждень сипало, немов з мішка. Наша хата стояла на узвишші, але й її закидало до стріхи. А в тих будинках, що були у видолинках, то лише димарі стирчали з снігу.

Коли громадою прочистили головну вулицю села, то почули тривожний крик ворона-крука, який кружляв над бабиною хатою. Зійшлися люди з лопатами і взялися прокидати хід і до неї. Докопалися і побачили, що сінешні і хатні двері відчинені. Застали бабцю на печі мертвою. До сліз усіх зворушило те, що біля неї було повно шматочків м'яса, сала, мертвих мишей, якихось шкірок, що їх понаносив бабці ворон. Він, мабуть, здогадувався, що з нею щось трапилось, і намагався допомогти, чим міг.

Коли Галачиху ховали, ворон кружляв над процесією й несамовито кричав. Після похорону повернувся до хати, походив по печі, покричав, а тоді вилетів на стріху. Сів біля димаря, втягнув шию в плечі, надувся так, як роблять птахи в сильний мороз, і хрипким голосом покрикував «кро-кро».

Ранком ворона на хаті вже не було. Погомоніли люди, пошкодували за відданим птахом та й забули. Дехто припускав, що він приєднався до своїх родичів і подався десь понад засніженою землею.

Але то було не так. Весною, коли сніги збігли співливими струмками в долини, ворона знайшли за бабиною хатою. Мабуть, ворон помер на хаті, а потім вітер звіяв його донизу і засипав снігом. Подруги бабці Тетяни забрали крука й закопали поряд з могилою господині.