MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


РУС
ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Микола Носов

Мишкова каша.

Переклад з російської І. Сподаренко


Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду.

— Це дуже добре, що ти приїхав, — мовила вона. — Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні?

— Звичайно, проживемо, — кажу я. — Ми не маленькі!

— Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?

— Зуміємо, — каже Мишко. — ІЦо там не зуміти!

— Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.

— Зваримо й кашу. Що там її варити! — каже Мишко.

Я кажу:

— Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.

— Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші зварю, що пальці оближеш!

Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. «Навіщо, — думаю. — Таж Мишко знає».

Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків.

— Стривай, — кажу я. — А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?

— Що там варити! — каже Мишко. — Морока сама! 3'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.

Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!

— Ну, Мишко, — кажу, — ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться.

— Давай кашу, — каже Мишко. — Кашу найпростіше.

— Ну що ж, кашу, то й кашу.

Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:

— Сип більше. Страх їсти хочеться!

Він насипав повну каструлю і води налив доверху.

— Чи не багато води? — запитую. — Розмазня вийде.

— Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.

Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.

Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.

— Мишко, — кажу, — що це? Чому каша лізе?

— Куди?

— Біс її знає куди! З каструлі лізе!

Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.

— Не знаю, — каже Мишко, — чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?

Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.

— Мишко, — кажу, — а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!

— Не знаю, — каже. — Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?

Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.

— Мабуть, випарувалась, — каже Мишко. — Треба ще підлити.

Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе.

— А щоб тебе! — каже Мишко. — Куди ж ти лізеш?

Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.

— Ось бачиш, — каже, — ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться.

Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить!

Я кажу:

— Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлi стає.

— Еге, — каже Мишко, — здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше. Їсти хочеться!»

— А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.

— Ну й зварю, не заважай лишень.

— Будь ласка, я не заважатиму.

Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.

Я не витримав і кажу:

— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!

— А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.

— Так то, — кажу, — в ресторані їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.

— А нам куди поспішати?

— Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.

— Встигнеш, — каже, — виспатись.

І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.

— Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.

— А по-твоєму, що — без води варити?

— Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.

Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.

— Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця.

Мишко взяв кухоль, поліз у відро.

— Нема, — каже, — води. Вся розійшлася.

— Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу. — І колодязя не побачиш.

— Дурниці! Зараз принесу.

Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.

— А вода де? — запитую.

— Вода... там, у колодязі.

— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?

— І відро, — каже, — в колодязі.

— Як — у колодязі?

— Так, у колодязі.

— Упустив?

— Упустив.

— Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?

— Чайником можна.

Я взяв чайник і кажу:

— Давай мотузку.

— І її нема, мотузки.

— Де ж вона?

— Там.

— Де — там?

— Ну... в колодязі.

— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?

— Ну так.

Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.

— Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів.

— Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.

Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:

— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.

Я кажу:

— Ти не патякай, а шукай мотузку.

— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.

— А волосінь витримає?

— Та, може, витримає.

— А якщо не витримає?

— Ну, якщо не витримає, то... обірветься...

— Це й без тебе відомо.

Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.

— Не витримає! — кажу. — Я відчуваю.

— Може, якщо піднімати обережно, то витримає, — каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою,

шубовсть — і нема чайника.

— Не витримала? — запитує Мишко.

— 3вичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?

— Самоваром, — каже Мишко.

— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.

— Ну, каструлею.

— Що в нас, — кажу, — по-твоєму, каструльна крамниця?

— Тоді склянкою.

— Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!

— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.

— Давай, — кажу, — кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.

Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:

— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні...

Я кажу:

— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.

Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.

— Ох ти, розтелепа! — кажу. — Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.

Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.

Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»

— О! — каже Мишко. — Добра каша вийшла, знаменита!

Я взяв ложку, покуштував:

— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.

Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.

— Ні, — каже, — помирати буду, а такої каші не їстиму!

— Такої каші наїсишся, і вмерти можна! — кажу я.

— Не знаю.

— Диваки ми! — каже Мишко. — Таж у нас пічкурі є!

Я кажу:

— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.

— Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове.

— Ну гаразд, — кажу, — якщо швидко. А коли буде, як каша, то краще не треба.

— В одну мить, ось побачиш.

Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем, усі боки обідрав їм.

— Розумник! — кажу. — Хто ж рибу без олії смажить!

Мишко взяв пляшку з олією. Налив олії на сковорідку і засунув у плиту прямо на гаряче вугілля — щоб швидше засмажились. Олія зашкварчала, затріщала і раптом спалахнула на сковорідці полум'ям.

Мишко вихопив сковорідку з плити — олія палає на ній. Я хотів залити водою, та води ж у нас в усій хаті ані краплини нема. Так вона й горіла, поки вся олія не вигоріла. У кімнаті дим і сморід, а від пічкурів самі вуглинки лишились.

— Ну, — каже Мишко, — що тепер смажити будемо?

— Ні, — кажу я, — більше я тобі нічого не дам смажити. Мало того, що ти продукти зіпсуєш, то ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить!

— Що ж робити? Таж їсти хочеться!

Спробували ми сирі крупи жувати — бридко, спробували сиру цибулю — гірко. Спробували олію без хліба їсти — нудить. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і полягали спати. Вже зовсім пізно було.

Ранком прокинулись голодні. Мишко відразу поліз по крупи, щоб варити кашу. Я як побачив, то мене навіть дрож пройняв.

— Не смій, — кажу. — Зараз я піду до хазяйки, тітки Наталки, попрошу, щоб вона нам каші зварила.

Ми пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла нас молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати.

Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя на нас дивувався, які ми голодні були.

Нарешті ми наїлись, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя відро й чайник. Довгенько ми морочились і, якби Мишко не придумав підківку до мотузки прив'язати, то нічого б і не дістали. А підківкою, як гачком, підчепили і відро, і чайник. Нічого не пропало — все витягли. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.

Мишко казав:

— Бур'яни — це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!