Добрий день

Як неквапливі мандрівники, йшли зі сходу на захід гарячі дні. Вони були схожі один на одного і не схожі. Кожен піднімав над обрієм нове сонце, з легкої руки пускав по небу хмарини, які летіли над річкою, над хатами, над селами та городами, мов кульбабові парашутики, що колись здмухував із стебелець малий Івасик. Були дні сердиті — гуркотіли громами, метали блискавиці, приносили зливу. Дні також приносили новини, і забирали з собою, й завжди помагали один одному. Той вистрілював зеленими колосками по пшеничному лану, інший наливав ті колоски солодким молочком. Приходили нові дні і вкривали колоски позолотою. А серпневі, як поважні дядьки-бригадири, стукали у вікна:

— Виїжджайте в поле! Пора жати врожай!

Про них говорили люди при кожній зустрічі:

— Добрий день!

— Ну й сонячно... Знаєте, яблука вже доспіли.

— Щасливий сьогодні день — Федір з армії у відпустку приїхав.

— Нині на баштані вже кавуни вибирають. Розрізала — як жар...

— Добрий день.

Івасик чекав свого особливого дня, який був ще десь далеко. Йшов якимись стежками, убрід переходив річки, пускав з долоні пташок, заходив у місто і на білих аркушах друкував та розмальовував букварі. Звався він днем першого вересня.

— А скоро той день, мамо?

— Вже скоро...

Він мав бути сонячний, без жодної хмаринки, весь у квітах. Так знав Івасик.

— Нова вчителька приїхала, у Гнатюків живе, буде перший клас учити. Чуєш, Івасику, твоя вчителька приїхала, — казала тітка Ганна.

Теж новина! Він з Грицьком ще позавчора крізь щілину в Гнатюковому паркані підглядав, як вона валізи до хати носила. А книжок привезла! Мабуть, букварі... Так гарно щось розказувала Гнатючці, а та помітила їх і: «Киш звідси, шибеники! Чого попід паркани шуруєтесь?»

Потім три дні йшов дощ. Івасик боявся, що й той день буде сльотавий, замурзаються в болото нові черевички, помнеться під плащиком ще не одягана сорочка і взагалі...

— Вже завтра, Івасику... Лягай спати зарання, — квапила мати.

За вікнами низько пливли хмари.

Чи снилось, чи виділося: високий голубоокий хлопець з такою, як житня солома, чуприною йшов полем, перестрибував через рівчаки, через каміння. Змахне рукою — зникають хмари, затихає вітер. Гляне на квіти — і вони проміняться різними барвами. «Хто ти?» — питає Івасик. «Я — той день!» — «Я впізнав тебе. В мене є новий ранець...» — «От і добре, — усміхається хлопець, — отже вранці...» — «А я вже всі букви знаю...» — «Гаразд, але поспи...»

Мати розбудила обережно, тихо:

— Пора, Івасику...

Протерши очі, кинувся до вікна. В небі ні хмаринки. Яблуні і тополі світилися цяточками роси. Під вікном, у відрі з водою, стояли квіти.

— Це вже, мамо?

— Уже, Івасику. Бажаю тобі успіхів, — сказала мати, як дорослому, і поцілувала в чоло.

Вулицею пливли букети, дівчачі бантики, білі випрасувані блузки і коричневі скрипучі ранці.

— Ходімо швидше, бо запізнимось! — з'явився під вікном Грицько.

— Іду-у-у!

Школа приємно пахла свіжою фарбою і квітами.

Нова вчителька усміхнулась Івасикові й сказала:

— Добрий день, діти! Відсьогодні ви уже учні.

— Добрий день!

Буквар теж пахтів квітами і фарбою. Хотілося прочитати зразу весь.

Коли ж Івасик з Грицем верталися додому, свіжою фарбою пахли хати, паркани, яблуні, навіть небо.

Уклонялися зустрічним і голосно промовляли:

— Добрий день!