MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Григорій Кияшко

Вітина мандрівка


В хаті були тільки Вітя з Миколкою. От де вже воля їм: хоч ти на голові ходи — ніхто нічого. Вони й знали це: так уже пустували, таке виробляли, що хоч водою їх розливай. І бігали по хаті, і чого не робили, а потім ще почали воювати. Миколка шибонув у Вітю картузом, а Вітя, що саме опинився біля столу, зопалу схопив окраєць хліба і шибонув ним прямо по Миколчиному кирпатому носі.

Хлопці у розпалі не помітили навіть, як на порозі з'явилась Вітина мама. Отут на них і окошилося. Вигляд у мами був рішучий, а погляд не віщував нічого доброго.

— То це так уроки вчите? — мовила вона, і в ту ж мить Вітя відчув на спині гарячі мамині плескачі. З Миколкою вона теж не панькалась, дарма що сусідський, накидала і йому і хутенько спровадила за поріг. Той знає діло, без зайвих розмов змотався додому.

Мама була збуджена, червона від гніву.

— Подумати тільки, — скаржилась вона нема знать кому, — ще на ноги не встигли зіп'ястись, а вже так хліб зневажають.

Хлопцеві тільки тепер остаточно дійшло до розуму, за що його так натріпали. Він про всяк випадок прикрив тили, ставши спиною до стінки. Насупив бровенята, надув і без того товсті щоки.

«Ну, хай би вже мене похрестила, — думав. — А за що Миколка постраждав? Він же в гостях у мене був, а гостей, здається, не б'ють. Затямить собі цю наминачку, і ноги відтепер не буде на нашому подвір'ї. Вважай, розбилась така давня дружба. А все через що?»

Вітині очі набралися смутком. «Як несправедливо все у світі», — зітхнув хлопець.

А мама як загорілася, так швидко й охолола.

Їй, мабуть, вже зовсім було відлягло від серця, бо вона мовила:

— Годі тобі комизитись. Сідай уже за книжку.

Навряд чи є ще в кого така мама, як у Віті. Вона все в житті знає, все розуміє. Де треба — сувора, але ж більш за все лагідна, привітна. Якби не вона, невідомо, що б з Вітьки сталось. Одного разу він так важко хворів, що мама день і ніч не відходила від нього, мало не з рота годувала, як пташка пташеня. А коли він вичуняв, піднявся на ноги, вона сама злягла від клопотів та недосипання. Хлопчик добре знав, що ні в кого більше немає такої мами, як у нього, але на цей раз наче гедзь його покусав: дуже вже його розібрала досада за безневинного Миколу.

— То сядеш? — перепитала мама.

— Ні, не сяду — заявив він з серцем і набурмосений відступив до порога. — Таку дружбу розбила мені з Миколкою... Вік тобі не прощу, скільки й житиму. В світ піду, а не сяду.

— Куди, куди? — перепитала мама.

— В світ, от куди. Піду по світах блукать і всім розказувати, яка ти.

А сам подумав: «Зараз осінь, холодно. Хай я її тільки полякаю. Піду десь перебуду до ночі і годі. А то вже занадто сувора».

Вітька почав повільно взуватися, сподіваючись, що мама розкається, почне перепрошувати, аби залишився. Але вона натомість несподівано і якось насмішкувато запитала:

— То, може, тобі й торбу зібрати?

Це вже не входило в його плани.

— Бу-бу-бу-бу-бу! — пробубонів хлопець, дивлячись собі під ноги.

Це означало: «Не треба мені».

— То хоч вдягнись тепліше, чи що, — на те йому мама.

«Вдягнутися, мабуть, таки не завадить, — подумав. — Хай бачить, що я не жартую».

Знайшов теплу куртку, нап'яв на плечі. Став на поріг, взявся за клямку.

— То, може, переночував би вже, а завтра зрання й рушив би. Куди тобі проти ночі йти? Та й хмарить надворі.

«О, вже починає, — подумав собі. — Нічого, підожду ще трошки. Зараз вона не такої заспіває. Як ще буде просити».

Сам же відповідав:

— Даремно вмовляєш, я безповоротний. Що вже надумано, то раз і назавжди. От тільки ліхтарика візьму і піду.

Він повернувся до столу, розчинив шухлядку. Мама на той час розпекла на припічку сковороду, змастила салом і розпустила по ній рідке біле тісто. За хвилину по хаті пішов смачний паморочний запах свіжих млинців. Хлопчик проковтнув слину.

«Це вона нарошне так, — подумав, — знає, що я страх як млинці люблю. Але мене цим не заманиш».

Стовпець пухких рум'яних млинців на тарілці тим часом ріс і ріс і так гарно пахтів на всю хату...

Ліхтар як на те не підпадав під руку. Збоку здавалось, ніби Вітька навмисне зволікає. І справді, він на якусь мить завагався, чекав, що мама от-от скаже. «Скидай уже свою свиту та сідай до столу». Він і ладен був сісти навіть без запрошення, просто так, але мама в цей час порадила йому, як близьким людям радять:

— То йди вже, як зібрався, поки завидна. А то й ніч скоро застане.

Так он як!.. Діло поверталося зовсім іншим боком. То він сам ішов, а то вже його починають ніби спроваджувати. І це в ту мить, коли він ладен був залишитись.

Вітька рішуче сунув ліхтаря в кишеню і в два кроки вискочив за двері. Тепер він таки піде. Піде і ніколи більше не повернеться. Або ні, він повернеться сюди колись уже сивим-пресивим дідусем. Прийде, постоїть, постоїть біля двору, зіпершись на ціпок, і перехожі помітять в його очах великий смуток. Вони не знатимуть, що він покинув цей колись рідний йому дім півсотні років тому. Покинув мужньо, як ніхто, саме в той час, коли на припічку так приємно пахтів цілий стовпець свіжих, рум'яних млинців.

Ет, шкода, млинців йому таки справді не перепаде. Від них аж голова паморочиться. Може, через це так і кисло у Віті на душі?

Тільки він відчинив з сіней двері і ступив за поріг, як над хатою з усієї сили тарарахнув грім і в зелені залопотів буйний дощ. За якусь там хвилинку, поки хлопець роздумував, води поналивало повні калюжі. Повз двір прогупав верхи на мокрому коні якийсь дядько з вивернутим мішком на голові. Вулиця знову спорожніла.

«Ну куди його подасися в такий дощ? Собаки й ті поховались, а я ж таки людина чи хто? Краще вже переждати під повіткою, а там видно буде».

На другого, то, може, ще й повернувся б, перепросив матір, чи як там. Та Вітька не з тих. У нього характер.

«Ні, не повернусь, там мене не люблять», — думав, а в грудях тенькнуло: «Ні, таки люблять, неправду я кажу».

Вітя краєчком ока, здавалось, навіть бачив, як за ним слідкують крізь шибку і навіть всміхаються, мовляв: «Ну, ну, покажи характер, синку». Озирнувся — нікого. «Таки не люблять, — вирішив остаточно. — Любили б, хоч у вікно поглядом провели б. А так їм байдуже. Ну й нехай. Піду, і ноги моєї тут не буде».

Обвів поглядом подвір'я. Все тут знайоме, рідне йому. Аж шкода покидати, та треба йти. А дощ хлюпотить, аж бульбашки скачуть. Качки під повіткою киркають — це їм на руку. Трах-тарарах! — шаленіє грім угорі, блискавки крешуть, наче хто сирі сірники тре. Такого ще за Вітиної пам'яті не було.

Він зробив кілька поспішних кроків і цибонув через калюжу під повітку. Тут стояла півтемрява, пахло качками і сіном. Хлопчик огледівся довкола, присів під купою поліняччя на оберемок сінця. Підібгав під себе ноги, увібрав руки в рукави, і так затишно йому стало, так тепло... Вітька щільніше загорнувся в куртку і прихилився непокаянною головою до сухої корчаки. Звідкілясь незабаром прийшли дрімки. Він уже не бачив, як із старого лозового коша виліз хазяйнуватий чорний в латках кіт Мазепа, здерся йому на коліна, угрів їх своїм теплом.

Згодом наче з-за товстої стіни Вітьці почувся знайомий голос.

— Ось він, наш мандрівник. Бач, як далеко зайшов!

— А як же вмостився зручно, навіть будити шкода.

«Це мама», — прочумавшись, розпізнав голос Вітька, але прокидатись остаточно не схотів.

Його перенесли в хату, поклали в ліжко і дбайливими руками обережно підіткнули з усіх боків ковдру. «Хай уже, завтра все одно втечу», — подумав Вітька, зручніше вмощуючись на постелі.