MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Вiктор Кава

Гарбузи


Сонце купалось-купалось у густій синяві, розбризкуючи золоті іскри, та й навтішалось. Залізло в гущавину старого в'яза і прилягло спочити на гачкуватих гілках.

Старий кінь, байдужий і до сонця, і до урочистого вечірнього неба, і до узористих тіней, що хитаються на дорозі, поволі чвалає, глухо гупаючи по піску. Його велика голова звісилась донизу, і в тій голові загрузла лінива думка — чи варто кудись їхати цього стиглого рожевого вечора, коли так принадно пахне розпарена за день трава.

Мати сидить на борту безтарки, і на її обличчі тиха, затаєна печаль.

Вітя стоїть на дні воза й озирає світ. Він не раз бігав цією вулицею, ліпив у дощ з піску мисочки, але їде нею, та ще й у безтарці, вперше. І давно знайома вулиця здається і знайомою, і незнайомою. Он хата баби Мотрі. Коли дивишся на неї з землі, то бачиш лише смужечку білої стіни й похмуру стріху. А з безтарки — і лавочка вигулькнула, і заметляли гарячими головами цибаті жоржини. «Треба хоч одну вирвати», — думає Вітя, але відразу ж засоромлюється: в баби Мотрі нікого нема, тільки кривоногий Жучок, та й того хлопці зманюють на вулицю.

А небо ближчає. Особливо коли лягти горілиць на шорстку повздовжню дошку. Чотирикутник сині колихається, міниться, густішає, а потім ураз мов наливається кров'ю...

— Синку! Задрімав?

Мамине обличчя визирає з безодні неба, воно закриває майже увесь клаптик сині.

Безтарка стоїть на городі. Кінь ухопив за чуба буряк і сердито смикає, а буряк не піддається.

Поміж зеленого гудиння золотими м'ячами розкотились гарбузи. Вітя сплигує з безтарки, і м'яка земля забирає його ноги по кісточки. Найближчий гарбуз — справжнісінький кабан. Розлігся, виставив на сонце гладкий, лиснючий живіт — ось-ось зарохкає від задоволення. Вітя турляє ногою чванька, той, крекнувши, перевертається на другий бік.

А оце буде його кабанчик! Маленький, гладенький, він легко дається Віті в руки. І Вітя несе кабанчика до безтарки. Одразу вирішив назвати гарбузика кабанчиком.

Каже про це мамі. Мама гладить його по голові, й лагідна усмішка тікає з її вуст. Бере гарбузика й надавлює нігтем. Гарбузик пускає прозору сльозу.

— Ой! — скрикує Вітя. — Йому ж боляче!

Швиденько скидає безкозирку. Хоч вона й без стрічок, бо стала безкозиркою, коли відірвався козирок від кашкета, але Вітя любить її. Зітхнувши, кладе пораненого гарбузика в кашкет-безкозирку.

Інші гарбузи, скільки не смикав, — наче прив'язані до землі.

Мамі важко. Вона часто спирається на безтарку і витирає рукавом піт. А піт знову виступає.

Віті шкода мами, і він тягне за хвіст здоровенного гарбуза. Гарбуз не піддається, і у Віті випливають з очей сердиті сльози.

Сірий кінь невдоволено озирається, бачить повний віз гарбузів. Неохоче смикає голоблі. На його зубах хрумтить буряк, солодкі нитки звисають з товстих губів.

Вечір обліг землю, забрав усі веселі барви. Чорніють тини, чорніють німі дерева, чорніють вікна... Та ось викотився місяць, жовтий, наче гарбуз, і все навкруг повеселіло. А вікна, що здавались Віті темними проваллями, заблискотіли, заграли шибками.

— Мамо, а можна бачити, як ходить місяць? А він ходить, я знаю. Увечері з-за верболозів вилазить, а перед ранком ховається за клуню діда Грицька, бо там стоїть копиця сіна і тепло спати. Ось ми з Васею підемо і знайдемо його там.

— Ти мій розумник малий! — мамині руки шорсткі, з них струшується на чуб земля.

— Мамо, а він тоді ходить, як я очі заплющую. От хитрий. А я нарошне сяду під хатою і всю ніч не буду очей заплющувати!

Від цього винаходу терплять гарбузи, — Вітя розсовує їх.

Мама складає гарбузи, залишаючи для Віті кубельце.

Складає й говорить:

— Ось приїде тато, підемо рибу ловити, тоді не спатимеш усю ніч і побачиш, як місяць ходить... А на призьбі ніч не висидиш — прийде Сон-Сонище, намаже тобі повіки медом, і вони враз злипнуться.

Віті здається, що тато десь близько-близько. Вітя аж зводиться на ноги, щоб покликати його, та навкруг лише сонна тиша. І тато відлинає далеко-далеко, де стріляють гармати і кружляє багато літаків.

— Мамо, а коли повернеться тато?

Мама мовчить.

— А ти тоді не будеш носити гарбузи? Ні, не будеш, — сам вирішує. — Тато візьме в одну руку п'ять, у другу шість. Ні, тато зв'яже їх за хвости вірьовкою і одразу всі принесе до воза...

Мама нахиляється, цілує Вітю. Ніжно-ніжно й чомусь солоно. Та Вітя швидко здогадується — то сльози. Бо тато на фронті. Там часто вбивають. І тата можуть убити. Тоді прийде вузенький білий папірець, і мама впаде, як тітка Горпина, посеред двору і страшно голоситиме. Це значить, що тато ніколи-ніколи навіть у гості не прийде ні до мами, ні до бабусі, хоч як би вони його не просили.

Мамині очі блищать проти місяця. Вона смикає віжки. Сірий форкає і частіше гупає по дорозі.

— Ох, чує моє серце...

Цей шепіт просочується у Вітину душу. Він схоплює лозину. Лозина коротка. Бринькає по голоблях, не дістаючи до сірого.

Скрипучі ворота не хочуть пускати у двір.

На порозі тінню бабуся. В її руках біліє конверт.

Каганчик пирскає, сердито випльовує воду, що забралася в гас. Вітя тулиться до мами. Вона смикає за кінчик конверта. Вузенька стрічка сунеться по кофті, зачіпляється на гудзику. Два аркушики розлітаються в різні боки. Мама ловить один, більший, а Вітя не встигає й підбирає з долівки другий.

— Живий!.. — видихає мама.

Її очі стають великі-великі, в них яскраво сяє перевернутий каганчик.

Мамин голос бринить, зривається. Бабуся присіла на припічку, підперши голову сухою рукою. Тінь од її довгого носа падає на папірець, і мама раз по раз змахує її.

Вітя залазить на припічок, щоб краще бачити листа. Коліна трудить. Дарма. Він чує голос тата. Ось і до нього звертається тато:

«Синочку, помагай мамі, жалій її. Картоплю маленьку підбирай, гарбузики невеличкі піднось. Вони вже, певно, поспіли. Ох, як я люблю гарбузову кашу!.. Хоча б війна швидше кінчалася! Коли повернусь, ти, мабуть, і великі гарбузи підніматимеш...»

— Тату, постріляй фашистів і приїзди! — гукає Вітя в папір до тата.

Мама згортає листа й опускається на піл. Каганець тріщить. Ніч куняє у закутках. З підпіччя дзвінко обізвався цвіркун, і мама скинулась.

— Ану дай, що там у тебе, — простягає руку до Віті. Очі її глянули на папір і спіткнулись.

«Вмер... у госпіталі... посилаємо останній його лист», — читають і стогнуть мамині сірі уста.

Чорні тіні виходять із закутків, зазирають похмуро в папірець. Каганчик гасне, синій дим зависає в стовпах місячного світла. Цвіркун цюркоче, мов камінчики пересипає.

Вітя клацає клямкою.

Земля плаває в голубому сяйві. Місяць двоїться, троїться... Вітя залазить на воза. Гарбузи мокрі, до їхніх боків поприлипали дрібні росинки. Мокрий і кабанчик. Скоро він стає блискучим од сліз.

Вони течуть і течуть, прокладаючи на Вітиних щоках гарячі русла струмочків.

«Таточку, тепер мамі і на ту, і на позату осінь, і ще довго самій гарбузи носити... І картоплю копати... І дрова возити... І все, все... Я буду старатися рости, але, таточку, я не швидко виросту... Таточку, не треба ні олівців, ні цукерок, ні навіть пілотки — тільки приїзди... Ми той папірець сховаємо в погріб і діжкою заставимо...

...Ой таточку, доведеться-таки мені швидше рости...»

Вітя витирає сльози. Одягає мокру безкозирку.

— Я виросту швидко, таточку! Я буду піднімати по чотири гарбузи!..