MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Оксана Іваненко

Галочка


Галочка дуже не любить, коли мама розповідає цю історію, так що, будь ласка, коли побачите Галочку, не кажіть їй, що ви щось знаєте.

Це ж трапилось, коли Галя вперше прийшла в школу.

Галі дуже хотілося швидше до школи.

Хоч воно й не зовсім, але все-таки доросла — коли ходиш до школи. А маленькою нецікаво бути. Тільки старші так думають, що малим добре. Сама нікуди не ходи, одягай, що мама скаже, спати лягай рано, коли мама і тато ще й не думають спати, обов'язково обідай і снідай!

Галя вже вирішила, коли вона буде дорослою, супу і хліба не їсти ніколи, нізащо (хіба що хліб з варенням), ніколи не спати і щодня ходити в кіно.

Її двоюрідний братик Вовка, трошки старший, з нею цілком згодний, тільки він каже, що й слухатися нікого не буде і взагалі робитиме все, що захоче.

От Галі купили портфель, книжки, зошити і головне — пенал. Це вже справжня школярка, коли пенал!

— В школу я ходитиму сама! — заявила Галя. — Ти, мамо, тільки перший день мені покажи, де школа. Вовка ж сам уже ходить!

— Подивимося! — сказала мама. Так вона казала завжди, коли не хотіла сперечатися.

Спочатку все було гаразд. Все було приготовлено звечора: повний портфель, коричнева форма, білий фартушок, — все як належить, і, як належить всім семирічним, у цей день Галя прокинулась о шостій годині і вже не дала нікому спати.

Мама, як навмисне, повільно одягається і, здається Галі, надто повільно йде. Так і спізнитися можна! Галочка поспішає, Галочка іде горда, зовсім як доросла, і в неї таке обличчя, що всі зустрічні бачать, що вона вперше йде до школи.

От і школа — з великими вікнами, великим двором. На дворі бігають діти, багато дітей, бо це велика школа — десятирічка — значить, цілих десять класів! Бачите, як багато!

Ви думаєте, Галочка злякалася? Аж нітрішечки!

Коли задзвонив дзвоник і молода чорнява вчителька покликала: «Перший клас, до мене!», Галя майже зовсім спокійно побігла до неї і навіть прошепотіла мамі:

— Мамочко, ти не бійся! Я буду добре вчитися і додому сама прийду!

— Мене звуть Олена Пилипівна, — сказала вчителька. — Я вас зараз построю, ми послухаємо, що скаже директор, і підемо у свій клас.

Коло Галочки поставили біляву дівчинку з сірими великими очима. Вона зразу засміялася до Галі і спитала:

— Як тебе звуть?

— Галочка Татарська!

— І мене Галочка, тільки Хижнякова! — зраділа дівчинка. — А отого чорненького хлопчика звуть Тима, а оту, бачиш, на китаянку схожа, — Неля. Я вже всіх перепитала. Ти на китаянку теж схожа, тільки не дуже, а на татарку зовсім ні...

Вона хотіла ще щось швидко розповісти, та на ганок вийшов сивий старий директор з квітами в руках і усміхнувся привітно дітям. Усі, навіть десятикласники, враз замовкли. Він зразу сподобався Галочці, і вона почала дивитися йому прямо в рот, — щоб, бува, чого не пропустити.

— Ходімо, діти, до школи, почнемо новий навчальний рік! — сказав він і, побачивши, як Галя дивиться на нього, потріпав її по голівці.

— Хай першими йдуть маленькі, новачки. Хай вони полюблять нашу школу, вчаться добре, щоб бути робітниками, будівниками нових міст, хорошими інженерами, льотчиками.

— А я хочу художником, — раптом сказала Галя голосно й серйозно.

— І художниками, — підтвердив директор також серйозно, але всі діти оглянулися на Галочку — хто й зна чого! І Галя почервоніла.

Галю посадили з біленькою Галею, і вони дуже швидко подружилися. Їм знову захотілося багато розказати одна одній, але на уроці було цікаво слухати Олену Пилипівну.

А Олена Пилипівна всіх розпитувала, хто де влітку був, хто вміє читати, які книжки знає. Всім хотілося відповідати, і всі говорили разом, а біленька Галочка аж підстрибувала:

— Я дуже люблю казки, ой, так люблю казки...

Олена Пилипівна всім сказала, якщо хто хоче говорити, хай руку підведе, а то коли всі разом відповідають — нічого розібрати не можна. Це Галі дуже сподобалося, і вона весь час підіймала руку, а під кінець — обидві руки, бо вона читала вже багато книжок і їй хотілося про всі розказати. Навіть було досадно, що задзвонив дзвоник і урок скінчився. Діти вибігли в коридор і в велику залу.

— Давайте грати в піжмурки! — закричала Неля.

Галя вирішила заховатися від Галі Хижнякової і Нелі і побігла в коридор ліворуч.

«От хороше в школі! — подумала Галочка. — І весело як, і дітей багато, і аж нітрішечки не страшно».

Тут раптом задзвонив дзвоник, і вмить усі діти розбіглися по класах.

— А де ж мій клас? — схопилася Галочка.

Коридор такий великий, і скрізь однакові двері.

— А чому ти не в класі? — проходячи коридором, спитала її якась учителька в окулярах, висока і, мабуть, строга, бо навіть і не подивилася на Галю. Галя зніяковіла і шмигнула в перші двері. Але що це? В її класі стояли маленькі парти, які їй дуже сподобались, і за партою біля вікна її посадили з Галочкою біленькою, а тут парт зовсім не було. Тут стояли якісь дивні столи, і великі дівчатка й хлопчики на них щось стругали і пиляли. Галочка швидше втекла і відчинила двері поряд.

Тут були парти, і взагалі це, напевне, її клас, але діти не сиділи, а стояли навколо столу, і вчителька, тільки зовсім не Олена Пилипівна, показувала їм щось дуже цікаве, бо діти витягли шийки, як гусенята, щоб усе добре бачити.

Галочка стала позад усіх на пальчики, витягла теж шию і побачила на столі кумедні пляшки, круглі й тоненькі, якісь кульки й спиртівку. Учителька взяла якусь срібну кульку з полиці і пропустила її в кільце, а потім підігріла кульку на спиртівці, і вона вже не могла пройти в кільце. Хоча це була та сама кулька!

— Бачите, діти, — казала вчителька, — від нагрівання тіла розширюються, збільшуються, а від холоду стискаються.

«Ач, цікаво! — подумала Галочка. — Прийду додому і обов'язково посаджу на батарею Мишка. Хай сидить, поки не збільшиться».

А потім учителька взяла зовсім порожню пляшку, таку пузату і смішну, заткнула пробкою і теж поставила на вогник.

— Вона ж лопне! — закричала Галочка, і всі обернулися до неї.

— Це не з нашого класу! — сказав руденький хлопчик.

— Ну, звичайно, не з нашого! — заторохтіла дівчинка з кісками.

— З якого ти?

— Я з першого... — ніяково мовила Галя.

— А потрапила в третій!

— Так іди в свій клас, — сказала вчителька. — Там же діти вчаться, а ти пропустиш усе!

Галя хотіла сказати, що їй хочеться тут побути й подивитися, чи не лопне кумедна пляшка, але сперечатися вона не насмілювалася і вибігла швидко з класу. Вона вирішила, щоб знову не наплутати, до дзвоника ні в який клас не заходити, а побігти в залу і там почекати.

А в залі було весело. Коло рояля стояло багато дітей, більше, ніж сидять в одному класі, і всі співали:


Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду!


Галочка знала цю пісеньку і підбігла до дітей. Там таки справді стояло три класи — 2-А, 2-Б і 2-В, тому й не звернули на Галю уваги, бо діти з 2-А подумали, що вона з 2-Б, а з 2-Б — що вона або з «А», або з «В».

За роялем сидів молодий і веселий дядя, він грав, співав різними голосами — то басом, коли за гарбуза, то тоненько, як дівчинка, коли за огірочків, то шамкав, як дід.

— Ану, роти більше розкривайте, діти! — командував він. — Маню, що ти там шепочеш? — І він показував, як Маня шепоче.

— Ну, тепер потанцюємо! Діти, живо в коло! Протанцюємо «полотерів». Знаєте, як вони підлоги натирають? — І він заспівав:

— Каблук, носок і два притопи! Каблук, носок і два притопи!

Галя любила потанцювати!

Вона швидко збагнула, в чім справа, ноги жваво заходили, а сама почала приспівувати:

— Каблук, носок і два притопи! Каблук, носок і два притопи!

— Ось ти, чорненька, добре робиш! — похвалив її Валентин Іванович — так діти звали вчителя. — Ходімо на середину вдвох покажемо.

І знову дзвоник перешкодив!

Хай би хоч цілий день уроки тяглися!

Після уроку всі дівчата повисли на Валентинові Івановичу, і Галя теж, а він від них і руками й ногами:

— Та пустіть мене, а то ж усіх вас з собою заберу, а чорненьку в кишеню покладу!

Тут чорненька Галочка згадала, що їй же треба не в кишеню, а в той клас, де Олена Пилипівна, де Галочка біленька, і, крім усього, там у парті лежить її сніданок.

І все б кінчилося добре, коли б Галочка не була така цікава. Вона вирвалась і побігла шукати свій клас, але по дорозі крізь великі скляні двері побачила надзвичайні квіти.

Недовго думаючи, вона відчинила двері і тихо ойкнула. Це був зовсім не клас, це було щось надзвичайне. На столах стояли величезні квіти — волошка така, як Галина голова, ромашка — ще більша. Галя торкнула їх тихенько пальчиком і почула, що вони не живі, а з чого зроблені — не розбереш.

— Ах, які метелики, які жуки! — прошепотіла Галя, склавши ручки і, дивлячись на стіни, де за склом висіли різні метелики.

Впоперек усієї кімнати стояли великі шафи, і Галя побігла між ними, бо далі було ще цікавіше.

Вона трошки злякалася — на неї дивилося око, справжнє око, тільки велике: мабуть, з людини-велетня.

«Цікаво, чи воно бачить, коли само, без людини?» — подумала Галя і раптом прикипіла на місці. В кутку, спиною до неї, стояв живий сірий собака, а Галі раз собаки на дачі порвали плаття, і Галя чужих собак дуже боялася.

«Це він стереже тут усе, — майнуло в голові, — треба не ворушитися, а то порве! Його ж тут навмисне поставили — стерегти». Вона притулилася до стіни і присіла.

«Що ж мені робити?» — подумала Галя.

Собака не повертався.

Минуло ще кілька хвилин.

«Тут страшно», — подумала Галя і заплакала, але навіть схлипувати голосно боялася.

Собака не повертався.

Продзвонив дзвоник.

«Це я знову не потраплю у свій клас!» — Галочка заплакала голосніше.

Собака не повертався.

Раптом відчинилися двері, і в дивну кімнату вбігли двоє старших дівчаток і хлопчик.

— Несімо швидко птахів! — сказав хлопчик.

— Я ж казав, що це на перерві треба зробити, а то вже дзвоник. Ви несіть папугу й колібрі, а я атлас!

— А це що за пташка? — раптом скрикнула дівчинка з товстою косою, побачивши маленьку Галю, яка притаїлася в куточку коло шафи.

— Чого ж ти плачеш?

— Там собака... — схлипуючи, сказала Галя. — Я злякалася...

— Та то ж чучело! — засміялися діти. — З якого ти класу?..

— З пер... шого...

— Чого ж ти не в класі?

— Я... не знаю... де мій клас...

— Знаєш що? — сказав хлопчик дівчинці з косою. — Відведи її в перший клас.

Дівчинка взяла носову хустку, витерла Галі обличчя і повела за руку в клас.

— Галочка! — скрикнула радісно Галочка Хижнякова.

— Татарська, де ти була? Я вже не знала, що й думати, — сказала схвильовано вчителька, — ми вже додому дзвонили!

— Я піймала вашу Галку в природничому кабінеті, — сказала дівчинка з косою.

На третьому уроці було малювання. Галя, вже заспокоївшись, малювала квіти, такі ж великі і надзвичайні, як у природничому кабінеті, і була дуже незадоволена, коли двері відчинилися і вона побачила схвильоване обличчя мами. Та Олена Пилипівна її заспокоїла.

Мама, звичайно, дома всім розповіла, як Галочка мандрувала по школі. Всі сміялися. Тільки дідусь хороший, зовсім не сміявся, а сказав Галочці:

— Зате тепер ти знаєш, скільки цікавого в школі!

Увечері Галочка все ж таки посадила Мишка на батарею і про себе подумала, що природником теж цікаво бути, а найкраще, коли б можна бути і природником, і художником, і балериною разом.