Полуниці

У неділю Люда не ходить у дитсадок. У неї теж вихідний. Що ж робити — невідомо. Мама на кухні порається, татко з братиком щось майструють. А вона от, без діла... А може, ляльок повмивати?

— Ой, — зраділа Люда. — Я дарма не сидітиму. Побіжу до мами та й допоможу варити обід.

— Молодець, доню, це добре, — усмішкою стріла її мама. — Та вже обід готовий. Візьми-но ту чашку й побіжи до тьоті Олі, вона нарве полуничок свіженьких.

І дівчинка побігла по стежині просто до тьотиного Олиного двору.

Хить та хить руда косичка.

Біжить Люда, помахує порожньою чашкою, а в другій руці папірець, щоб накрити полуниці. Прибігла, привіталась як годиться, а тьотя Оля сама зрозуміла, чого хоче дівчинка.

— Йди на грядку й вибирай найсмачніші, — сказала тьотя Оля. — Тільки не топчи листя.

Рвати ягоди неважко. І за хвилину чашка була повна. Накрила Люда папірцем полуниці, подякувала і мерщій до мами. По стежині прямо, прямо.

Хить та хить руда косичка.

Не помітила Люда, як дмухнув вітер і скинув з чашки папірець. А полуниці аж усміхаються, лежать горою — одна одної краща.

«Оця найбільша полуниця тут зовсім зайва. Ще випаде, — подумала Люда. — Така гарна полуничка, аж сама проситься у ротик. З'їм я її... Тільки одненьку... А оця лежить зовсім скраєчку. Ще одна... Тепер — до мами».

Стежина до двору в'ється поміж травою. Що не крок, то непомітно по одненькій скачуть полунички в ротик до Люди.

— Ось ця — для тата. А Сергійкові невеличка, бо він сестрички не слухає. Ось велика, ще одненька... Ой! Вже і до дна недалеко... Вже тільки три ягідки — мамі, татові й Сергійкові. Як це сталось, що це буде? — не знає дівчинка й сама.

Сумно звісилась косичка...

— Так робити негарно, — озвалася на сосні синичка. — Негоже так...

Несе порожню чашку Люда і ледве переставляє ноги. Витерла на щічках сльози червоними пальчиками і перед мамою почервоніла, немов та полуничка.