MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Іван Аринин

Ойра


Сашко вбіг на подвір'я захеканий, очі його були злякані і від того здавалися ще більшими і чорнішими. Переводячи подих, він, заїкаючись, насилу вимовив:

— Фе-до-до-та Ойра... вда-да-рила... копи-пи-том. І вку-ку-сила.

— Федота? — Я не повірив такій новині, хоч Сашко ніколи не говорив неправди. Якщо вже Сашко щось сказав, то це була чистісінька правда, хоч ти одразу йому вір, хоч сто разів перевір.

— Ні, не-не так: спочатку вку-ку-сила, а потім — копи-пи-том я-а-ак дасть!.. — уточнив Сашко, ще й рукою махнув, показуючи, як ото Ойра Федота копитом припечатала.

— Вкусила? — не міг я отямитись від такої несподіванки.

— Еге, за плече. — Сашко вже трохи відсапався і перестав заїкатись. Він сів на колоду і насторожено дивився своїми вугляними очима, чекаючи, що я на це скажу.

Того дня я не пішов на Рудки, де випасався великий табун колгоспних жеребчиків і лошиць, яким не було ще по три роки. Вільні і красиві, як у казці, вони від одного посвисту зривалися з місця і вихором проносилися мимо нас, аж трава пригиналась та дзвінке іржання котилося степом. А ми дивилися на те диво мов зачаровані. І кожному до нестями кортіло сісти на облюбованого коника і щоб, як вітер... Іноді, протягом довгого літнього дня випадало таке щастя. Випадало, але не всім.

Наше щастя залежало від Федота, який був мало не вдвічі старший од нас і здавався нам на зеленому просторі пасовиська всевладним володарем. Федоту вже виповнилося шістнадцять років, і бригадир доручив йому пасти і доглядати табун лошаків на всеньке літо, аж поки не йти в школу. Як і належить володареві, Федот одразу зробився поважний, на нас не звертав ніякісінької уваги, ніби ото він нас не чув і не бачив, ніби ото якийсь комарик дзижчав йому над вухом. І якщо хтось почне просити: «Федоте, ну дай покататись. Хіба тобі жалко?» — він презирливо гляне на такого, цвіркне крізь зуби — все. Не проси вже й не моли, краще днів зо два і не підходь до нього, сиди собі оддалік і думай, як догодити володареві.

Федот охоче давав кататись тільки тим, хто приносив йому гостинця: ягід у лісі назбирає, груш чи яблук у пазуху натрусить. Тоді Федот добрішав, для солідності закурював цигарку: він один з усієї хлоп'ячої ватаги мав таке право. Якщо хтось, аби підлабузнитись, і собі закурював, він давав такому зухвальцю щигля: «Малий ще» — і наказував йти додому. Закуривши цигарку, хоч, видать, йому було бридко від неї, Федот великодушно казав щасливцю:

— На Перепечу сідай.

— Я на Орлика хочу! — несміливо висловлював своє бажання хлопець.

— Спочатку навчись з Перепечі не падати, — одказував йому на це Федот.

Перепеча була найсумирніша лошиця з усього табуна. Вона спокійно стояла, коли до неї підходили, сідали верхи. І тільки тоді бігла, коли чула дзвінке «Но!» і голі п'ятки вершника бадьоро торкалися боків.

Федот уважно спостерігав за вершником, давав йому поради:

— Ти як ото сидиш? Мов півень на сідалі...

— Ти що — маятник? Розгойдався...

І юний вершник затямлював, що треба «злитися з конем». Коли риссю йдеш — нахилися вперед, в галоп перейшов — відкинься трохи назад і «стрибай» разом з конем.

— Ну, а тепер можеш і на Ромашку пересісти, — після третього кола казав Федот. — Тільки дивись мені...

Це означало: припустишся помилки, впадеш — тиждень будеш ходити в глядачах, хоч і повен картуз спілих вишень принесеш. Знову починатимеш з Перепечі.

Добре жилося Федоту. Заздрили ми йому. Ще б пак! У будь-який момент, як тільки йому заманеться, він міг сісти на будь-якого жеребчика чи лошицю і їздити, аж поки кінь під ним не спітніє. А притомиться, спітніє, — тут уже не можна їздити навіть Федотові: злазь, дай відпочити, бо й до біди не довго — захворіє коник. Так Федотові можна ж і на іншого пересісти...

Добре Федоту: його батько навчив на конях їздити. Федотів батько кіннотником був, лозу, розповідав Федот, міг на повному скаку з обох рук шаблюкою рубати.

Ловко гарцює Федот на конях. Правда, на Ойрі він жодного разу ще не покатався. Якось хвалився, що один раз їздив, та цього ніхто не бачив. Хіба що уві сні їздив... Так уві сні всі ми на ній їздили. Проте цього Федотові ми не казали, а дружно кивали головами: мовляв, що тут дивного, він усе може. Але ж чому тоді, — свербіла думка, — Федот при нас не сідає на Ойру?

З-поміж усіх коней Ойра виділялась і своєю статурою, і характером. Виявляється, у коней теж є характер, як і в людей.

Вона була найвищою в табуні і найпрудкішою. Карої масті, з білою гривою, вона одразу привертала до себе увагу. Коли коні паслись, вона йшла попереду і ніколи не могла встояти на місці, ніби ото їй усе чогось нетерпеливилось. Спіймати її не можна було. Підкрадаєшся до неї поміж іншими кіньми, здається, вона тебе й не бачить, — ось-ось вхопиш за гриву. А лишиться кроків два-три — як блискавка скочить, і вже в наступну мить пасеться далеко від тебе.

Не визнавала Федота Ойра — хоч ти їй що. Усі його визнавали, а Ойра — ні. Переживав Федот, знали ми це добре, однак виду не подавали.

— Що Ойра? — ліниво хвалився він. — Ось як захочу — вмить замилю її...

— Візьми й захоч, — запально озивався на це Тарас Прісьчин, якому дуже хотілося побачити, як іде Ойра під вершником.

Федот ніби не чув цих слів. І ми вдавали, що не чули їх. Воно легко прогнівити Федота, а тоді що? Та ще й пригадувалось, чому лошиці ім'я таке дали.

Якось прийшов на луг однокласник Федота Петро Масюта. Зверхньо глянув на хлопчаків і сказав:

— Покататись оце закортіло...

— Катайсь, — відразу дозволив йому Федот.

Звичайно, Петро вибрав Ойру. Петрові, бач, усе можна. Однокласник... Отож вибрав він Ойру, — правда, тоді ще вона Галкою звалась. Якось її зловив і сів верхи. Сів, та не всидів: лошиця завертілася, як дзига, захропла і як хвицьнула задніми ногами, так Петро вмить опинився на землі. Тільки устиг крикнути: «Ой, ря...»

Хлопці запевняли, що то він хотів сказати «Ой, рятуйте!», Петро ж сердився і наполягав, що він хотів крикнути: «Ой, радість моя!» Йому, мовляв, краще знати, а коли ще хто писне про «рятуйте», то він таке йому покаже... Що він покаже, було нам ясно, бо при цьому Петро потрясав кулаком. Як би там не було, а з того часу лошицю прозвали Ойрою.

Ойра часто і в спаш заходила — в кінці випасу ріс овес. Отак захоче зловити її Федот, а вона побіжить від нього і опиниться у вівсі. Тоді Федот казав комусь із нас: «Біжи он». Кожен притьмом біг виганяти Ойру з вівса. А вона відбіжить трохи і пасеться собі. Сердився Федот, наказував вірному своєму джурі Миколі Михійчиному сідати на Орлика і їхати завертати Ойру до табуна. Бо на Перепечі не вженешся за нею, тільки овес потолочиш.

Якось Федот дозволив мені поїздити і на Зозулі, і на Орлику, і — на вибір — на кожному лошакові, бо я йому пообіцяв принести хунтівок — найбільших і найсолодших яблук, які тільки були в нашому селі. А в нас яблуня добре вродила, і якраз червонобокі хунтівки дозрівали. Дивні якісь яблука: поки зелені — гіркі, а дозріють — як мед, а може, як і всі три меди. Солодкі-пресолодкі, і навіть беззубий вкусить, такі м'які і соковиті. Хунтівка росла одна за клунею між смородиною, вбирала в себе багато сонця і тому, певно, раніше від сусідських спіли її яблука.

Давненько вже перепитував Федот, як там хунтівочки. Я й сам з нетерпінням чекав, коли ж нарешті поспіють яблука, надкушував їх просто на яблуні — чи вже, чи солодкі? І здалось мені, що завтра кілька яблук на самому вершечку вже будуть спілими. Ну, а перші яблука, звісно, — Федоту.

Так от, той день був найщасливішим у моєму житті. Я їздив і риссю, і галопом на трьох кращих конях! І їздив майже досхочу. А ще ж і Федот хвалив:

— О, бачили: як реп'ях сидить!

Дійсно, на той час я навчився добряче їздити верхи, і вже не просто було лошакові скинути мене. Звичайно, сідла і вуздечки, чи навіть поганенької оброті у нас не було. Сідали ми на зловленого коника охляп, чіплялись, як наказував Федот, реп'яхом за гриву і мчали назустріч вітру. Підганяти коника не треба було: тільки він відчує на собі вершника, мчить уперед, поки не притомиться. Ну, ясна річ, і вибрикує трохи. А котрі норовистіші, так ті відразу голову між передні ноги і так вигарцьовують, так задніми підкидають, що й не знаєш, чи ти живий, чи вже й ні, такий тобі землетрус влаштують. Тут уже дивись, щоб, як переспіла груша, не гепнувся на землю. Бо тоді тиждень сидітимеш у глядачах. Та ще й хлопці:

— О! Дивись, уже побілів, як крейда!..

— Не всидить він, хлопці!.. Їй-бо не всидить.

— Зараз падатиме, дивись!

І падали. Тоді такому невдасі радили, кепкуючи:

— Треба було подушку з дому взяти, м'якше було б.

— А сам?.. Сам учора як гепнувся — забув? — оборонявся хлопець.

— То ж учора...

— Спробуй сядь на нього, ірода, сьогодні.

— Дак через тиждень тільки можна...

А вже коли всидиш, через тиждень чи через два, коли вже необ'їждженому жеребчику набридне гарцювати під тобою і він зірветься на рись, — тоді вже ти герой, тоді вже відчуваєш, як у тебе виростають крила. І здається тобі, що ті крила ловлять зустрічний вітер і піднімають тебе над землею, тримають тебе на коні. І навіть, коли ти проносишся мимо своїх друзів-товаришів, ти наважуєшся на відчайдушний крок — зусиллям волі відриваєш свої пальці від гриви і гарячими долонями лагідно торкаєшся лебединої шиї свого диво-коника. Тепер ти не реп'ях, тепер ти вільний птах, орел! Бо тримаєшся самими ногами — уміло тримаєшся крупа коня, і вже тоді тобі сам чорт не брат. Помічаєш, як шерсть на шиї темніє, розумієш, що треба спинятись — мокріє коник. Вже й Федот гукає: «Зупинись! Вистачить!» — і ти направляєш коника до гурту, хвацько зіскакуєш, йдеш незалежно і гордо під захопленими поглядами одноліток, хоч насилу переставляєш ноги — вони заклякли від напруги і ще добре не згинаються. Але ти переможець і повинен виду не подати, що боявся впасти.

І вже коли того дня я купався у славі, Федот візьми та й скажи:

— Що Зозуля, що Орлик... їх уже об'їздили. От Ойра...

— Але ж на Стригунці я перший їздив, — наважився я заперечити.

— Хм, Стригунець! — зневажливо хмикнув Федот. — Та він же що твоє теля! Он і Петько б на ньому поїхав, — кивнув він на найменшого глядача, що тільки-но почав практикуватись на Перепечі.

Петько від такої похвали радісно шморгнув носом, а в мене від кривди аж закипіло всередині:

— То... То давай Ойру!

— Ну й бери, коли охота, — знизав плечима Федот.

Весь гурт затих і вп'явся в мене очима. Я витримав їхні погляди, повернувся і повільно пішов до табуна.

Ойра паслася попереду, табун ішов за нею. Я не став крастися між кіньми, зайшов у овес, вирвав добрячий жмут зеленкуватих стебел і попрямував до Ойри. Вже було кроків десять до неї, коли вона, досі не відриваючись від паші і косячи бистрим оком, здригнулась і звела голову.

— Кось-кось-кось, — як кличуть лошат, тихо покликав я, потрушуючи вівсом.

Ойра повела вухами, і вони, мов два зайчики, насторожено зупинилися.

— Кось-кось-кось, — кликав я і поволі наближався до лошиці.

Ойра недовірливо здригнулась, ніби роздумуючи, що їй робити, і нерішуче зробила кілька кроків назустріч. Я зупинився і простягнув овес. Ойра підійшла ближче, дихнула на мене теплом і несміливо смикнула кілька стеблин, подивилася на мене і почала жувати. Потім захопила більше і вже спокійно почала ласувати вівсом. Тільки раз у раз здригалася шкіра на шиї. Там я побачив ґедзя, несміливо підняв руку, зігнав його і погладив болюче місце. Ойра вся напружилась, але не побігла. Коли вона забрала останні стебла вівса, я вже гладив її по шиї, по ногах, тихенько вмовляючи бути розумницею.

Так підійшла остання мить, коли треба було зважитись. І я зважився. У мене, здавалось, похолола і зупинилася в жилах кров. Я, мов сам не свій, лівою рукою взявся за гриву, швидко поставив пальці лівої ноги на коліно Ойрі і не помітив, як опинився в Ойри на спині: ніби якась невидима сила мене туди занесла. Я ждав, що Ойра почне хвицатись, намагатиметься зразу ж скинути непроханого вершника, але вона зірвалася в галоп і понесла мене ніби по рівній стежці. Трохи отямившись, я спробував перевести її на рись, а через деякий час, коли проступив піт, тримаючись однією рукою за гриву, долонею другої злегка торкнувся шиї і направив її до гурту. Я вже збирався зупинити Ойру і зіскочити на землю, коли почув Федотів насмішкуватий голос:

— Подумаєш, покатався... А ти спробуй канаву перескочити.

Сп'янілий від стількох удач, я не зупинився і перед канавою.

Канава з водою була не дуже глибока, може, з метр, а завширшки десь метрів зо два, не більше. Викопали її, щоб вона забирала зайву воду з пасовища. Я зробив коло і направив Ойру прямісінько на канаву.

Усі глядачі перебігли і стали віддалік того місця, де я мав з Ойрою перестрибувати канаву. Мене переповнювала незвідана тривожна радість.

Коли до канави лишилося зовсім близько і я відповідно приготувався до стрибка, Ойра несподівано рвонулась убік, і я гепнувся на луг. Небо в моїх очах потьмарилось і стало зеленим. Підбігли хлопці і поставали кругом, співчутливо дивлячись на мене.

— Боляче? — запитав Сашко. Голос його дрижав, а на очі набігли сльози.

Я похитав головою: «Ні, не боляче». У мене справді ніде не боліло, бо впав я на м'яке торфовище і зовсім не забився. Але ніяк не міг втямити, як же це я так... Так осоромився! Адже все робив правильно, Ойра мене слухалась. Це ж цілісінький тиждень тепер... Було таке відчуття, ніби оце з четвертого класу переводять тебе в первачки.

— Це він... картуза кинув, — сказав Сашко, показуючи на Федота.

Федот стояв і криво посміхався. І був він уже не володар.

— Навіщо ти? — запитав я стиха, тамуючи в горлі підступний клубок, щоб не розплакатись.

Та Федот мені нічого не відповів, лише так само продовжував посміхатись.

Мені розхотілося з ним балакати, я повернувся і пішов до лісу. За мною йшов Сашко. Вже на узліссі ми оглянулися на табун. Він пасся, ніби нічого й не трапилося, а попереду була Ойра. Її біла грива нараз чайкою злетіла над лугом, і здалося мені, що то Ойра захотіла глянути на мене, а може, щось і сказати... Хіба ж вона винна, що її налякали?

Усі хлопці відразу пішли додому, тільки Микола, здається, ще огинався на пасовиську.

— Іди додому, Сашко. Тобі ж іще треба курей погодувати, — порадив я.

Сашко заперечливо похитав головою.

— Он сорочка... зелена, — він торкнувся моєї спини. — Мо' виперемо?

Я скинув сорочку. Мати тільки вчора її випрала. Вранці така біла, вона була зелена на спині, мов хто її щойно пофарбував.

Прали ми сорочку в канаві, у теплій воді. Проте як не терли, навіть піском, вона не пралась: тільки зелена пляма перетворилась на жовтасто-зелену.

Дома я таки не признався, що впав з Ойри. Сказав, що багато їздив на конях, а це було сущою правдою, тоді ось на траві... Що саме на траві, я не доказав, бо й так кожному було зрозуміло.

Вперше я сказав матері неправду, вірніше, не розповів усього, як воно було, мені стало дуже соромно, і я відразу ліг спати.

А вранці мати пішла на роботу. Сорочка моя знову біліла на тину чистісінька.

До Федота я вирішив більше не ходити: якось враз пропав інтерес до нього. Тільки вельми кортіло промчати на Ойрі риссю через весь луг, а ще більше хотілось перестрибнути канаву. Ну, так хотілось, що аж штрикало під боки. І щоб Федот бачив, тільки картуза не кидав. Ойра ж дуже ляклива і зовсім не об'їжджена. А хто ж її об'їздить, як не я, кого вона так до себе підпустить? У неї ж характер...

«Ні, все одно не піду на Рудки», — переміг я себе і аж очі заплющив з жалю.

І ось Сашко приніс таку новину...

— Де ж тепер Федот? — запитав я.

— У лікарню відвезли, — сказав Сашко. — Його лікар має оглянути.

— Мабуть, дуже боляче?

Сашко знизав плечима:

— Мабуть, ні, бо не плакав. Так, трохи сльози покапали.

— А за що ж вона його?

— Він зловив її.

— Зловив?!

— Ну, зловив...

Сашко розповів мені, як Федот з віжок зробив петлю, поклав вівса багато, а віжки перекинув через вербу і сам сховався. Коли Ойра підійшла і почала їсти овес, Федот смикнув за віжки, петля сковзнула на шию і затяглася. Ойра скинулась і впала. Тоді Федот вирішив загнуздати її.

— Хлопці держали віжки, а він намагався накинути на неї вуздечку. Ойра скочила на ноги, і ось... — Сашко розвів руками: мовляв, далі ти все знаєш.

Я поліз на яблуню і зірвав п'ять найкращих яблук.

— Ходімо до лікарні, — запропонував я Сашкові.

— До Федота? — не повірив Сашко.

— Угу, — кивнув я головою, і ми, поскладавши яблука в торбу, пішли.

Федот лежав під вікном і дивився у стіну. Ми мовчки підійшли до його ліжка.

— Ось, — я виклав на тумбочку яблука.

Федот повернув голову і здивовано глянув на мене:

— Ти?

— З Сашком ось... принесли, — я, не підводячи голови, кивнув на яблука. — Ти ж любиш такі.

— Борг? — насупився Федот. — Не треба.

Я заперечливо похитав головою.

— Просто так?

— Просто... Вони дуже солодкі, ось ти покуштуй.

Федот подивився на мене пильно, взяв найбільше яблуко, підкинув його на руці, мов зважуючи, і посміхнувся мені:

— Ойра, вона розумна...

— І з характером, — додав я і теж посміхнувся йому.