MY PLANET MY PLANET

цікавий сайт для всієї родини


ПІВЕНЬ 2017


 
Фонові малюнки для робочого столу
Іван Аринин

Таємниця


У мене була таємниця. Перша таємниця в житті. Вона переповнювала мене всього, так і кортіло комусь про неї розповісти. Але тоді таємниця перестала б бути таємницею...

Моя таємниця була схована у старій, зарослій травою, суницями і ожиною канаві за селом.

Якось мені спало на думку піти подивитися, чи дозріли суниці. Я понишпорив по канаві і побачив багато ягід. Ще недавно зелені, вони вже побіліли, але були ще тверді і кислі. Я вже збирався вилазити з канави, як угледів одну величеньку червонобоку суничку, що вигулькнула з-під буйного листя, коли я провів рукою по вершечках. Тільки-но я хотів її зірвати, як з-під руки тихенько випурхнула невеличка пташина. «Невже це її суниці?» — подумав я і враз згадав, що дрібні пташки ягід не їдять, вони комахами живляться і цим приносять людям велику користь.

Обережно розгорнув траву і побачив диво: у чепурненько вимощеному гніздечку лежало п'ятеро голубих яєчок. Таких голубих, як буває небо рано-вранці, — без жодної цяточки.

«Висиджує пташенят», — вирішив я, обережно загорнув траву над гніздом і побіг додому.

Мені було радісно, аж хотілося співати. Тільки день став надто довгим. Певно, це тому, що дуже кортіло побігти до гніздечка і ще раз хоч краєчком ока глянути на голубе диво. Так кортіло, ніби мене туди весь час хтось невидимий на мотузку тягнув.

Кілька разів я вибігав за хвіртку, але зупинявся і вертався назад, бо згадував материні слова: пташка покине гніздо, якщо її часто полохати. А мені дуже не хотілося, щоб пташка покинула гніздо, та ще й через мене. Тоді я, щоб менше кортіло, заприсягся, що тільки раз на день, ну, один-однісінький разочок, відвідуватиму свою пташку.

Так минуло два дні. Я насилу тримався, але присяги не порушив і нікому не розповів про свою знахідку. Навіть матері, бо знав, що тоді вона заборонить мені ходити дивитися на яєчка.

На третій день до мене прибіг сусід Федько.

— А в мене щось є, ага! — сказав Федько.

— Покажи!

— А що даси?

Я пригадав, що Федько давно просив у мене лисого коника з мого прудкого табуна. Весь табун я вирізав з тополиної кори. Хоч Федько був старший від мене, а коників вирізувати не вмів. Його сестра Оленка казала: це тому, що Федько не дуже любить коней, а я дуже. Я й справді їх так любив, що вони мені навіть снилися кожної ночі.

— Коника дам, — запропонував я і пішов до великого куща чорної смородини. Під тим кущем було в мене царство Гнідого Коня. Якраз уся кіннота відпочивала після вдалого походу на ворогів, які завдавали кривди Гнідому Коневі.

Спочатку я хотів віддати Федькові лисого коника, але він так жалібно подивився на мене, що я сказав:

— Гаразд, залишайся у своєму царстві, та більше не бешкетуй і в спаш не забігай.

Подумав-подумав і вибрав у стайні одне лоша, зітхнув і поніс Федькові.

— Це ж тільки лошатко, — розчаровано протяг Федько.

— Але ж воно виросте, — заспокоїв я Федька. — До того ж лошата швидше звикають до нового господаря. А втім, — і я простягнув руку, щоб забрати лоша назад, бо раптом стало шкода і лошати.

— Та вже хай, — погодився Федько, сховав лоша за пазуху, нагнув голову і обережно зняв картуза. У картузі лежало двоє чималеньких сірих яєць-глечиків у коричневих ляпках різних розмірів.

— Подумаєш, чаїні яйця, — якомога байдужіше сказав я.

— А в менє ще кращі є! — не здавався Федько.

— Чаїні?

— Не тільки чаїні...

— Бре?..

— Ходімо, коли не віриш, покажу, — розгарячився Федько. В саду з-під лопухів він витяг кілька коробочок. — Бачиш?

Я побачив цілу колекцію різних яєчок, здебільшого гороб'ячих.

— Так це ж ти гнізда горобців повидирав!

— А ось яйце синички, ось одуда...

— Ти навіть гніздо одуда видер?! — не на жарт обурився я.

— Ні, я не видираю, — заспокоїв мене Федько. — Я беру тільки по одному яєчку. Пташка навіть не помічає пропажі і потім знесе, скільки треба.

Я присів на моріжок і почав розглядати колекцію.

— А хочеш, давай мінятись: я тобі — колекцію, ти мені — своїх коней? — запропонував Федько.

— Мені не можна колекцію. Мати каже, що це великий злочин — руйнувати гнізда.

— От дивак! Я не знищив жодного гнізда. Кажу ж тобі: по одному яєчку брав, а від цього пташки не збідніли.

— Ні, не хочу мінятись, — сказав я і вже зібрався йти додому, коли це ніби хтось за язика мого смикнув: — А в тебе все одно немає голубого яєчка.

— Іванчикового?! — у Федька аж очі заблищали. — Покажи!

— Що?

— Гніздо покажи.

— Яке гніздо?

— Іванчика.

— Не знаю ніякого гнізда, — не дуже впевнено відповів я, бо не вмів обдурювати.

— Ну, покажи, — почав жалібно канючити Федько. — Хіба воно злиняє? А я тобі за це коника оддам назад, — витяг він з пазухи моє лошатко.

— Еге, покажи тобі, а ти потім видереш, — завагався я.

— Та ти що?! — обурився Федько. — Тільки подивлюся.

Я зітхнув, забрав своє лошатко і сказав:

— Ну, гаразд, ходімо.

Жаль було вдруге за цей день зганяти пташку, та що поробиш. «Попавсь — як продавсь», — каже у таких випадках моя мати.

Мені не сподобалося, як Федько розглядав яєчка, навіть руку простягнув до гнізда. Я сіпнув його за рукав і нагадав, що пора б уже йти додому. Федько неохоче погодився.

Йшли мовчки. Біля Федькової хати я не витримав:

— Федю, ти справді не видереш?

Федько тільки засміявся і побіг у двір.

Вдома я ніяк не міг знайти собі місця, тинявся з кутка в куток. Згадав, що треба погодувати курей, почав їх скликати. Виглянув на вулицю, і здалося мені, що в кінці її, за пагорбом, мелькнув Федьків кашкет. Серце так і тьохнуло від недоброго передчуття.

Я кинув чугунець з курячим кормом і побіг до канави. На півдорозі зустрів Федька, який вертався до села. Коли ми порівнялись, я зупинився, але Федько почав обходити мене.

— Ти був у канаві?! — ледь переводячи подих, вигукнув я.

— А що, хіба канава твоя? — посміхнувся Федько. — Ти її купив?

— Видрав... — я не впізнав свого голосу, кров ударила в скроні, і мене ніби хтось кинув на Федька. Я вчепився в його сорочку і закричав: — Однеси назад, чуєш?! Зараз же віднеси!

Федько якусь мить ошелешено дивився на мене, потім рвонувся і побіг.

...Коли я прийшов додому, мені здавалося, що це не я, а хтось інший, сильний і спритний, враз наздогнав Федька, вхопив його за комір і покотився разом з ним по землі. Хтось інший видирав Федьків картуз, а він притискав його до голови і не віддавав. Той, інший, нарешті дотягнувся до картуза, зірвав його з Федькової голови і зупинився вражений: Федькове волосся злиплося, було жовте і в голубих цятках. Той, інший, схопив картуза і побіг...

Вдома я оглянув картуз. Серед шкаралупок знайшов однісіньке вціліле яєчко, вимив його і поклав на призьбу, не знаючи, що з ним далі робити. «Якби хоч четверо вціліло», — подумав я, пішов до Федькового двору і перекинув через паркан його картуз.

Потім біля колодязя умився холодною водою і пішов подивитися на себе у дзеркало. Під оком була велика червона пляма з подряпиною. Там дуже пекло. Я згадав, що треба прикласти холодну монету, тоді полегшає. Знайшов п'ятака, побовтав його у воді, приклав, хоч він був малий для такого діла, і сів під хатою.

Я був найнещаснішою людиною на світі. Навіть перемога над Федьком не втішала мене. Я сам був винен, що немає більше голубого дива, що ніколи не побачу, які пташенята у маленької пташки іванчика...

А ввечері, після роботи, з лементом прибігла до нашого двору тітка Мокрина. Однією рукою вона тримала похнюпленого Федька, а в другій — зашкарублого картуза і кричала до моєї матері:

— Хуліган, бандит!.. Ви тільки подивіться, що він зробив з моєю дитиною! — Вона тицяла в підпухле і підсинене Федькове око. — А сорочка... це ж уже не сорочка, а клапті! — І вихопила у Федька з рук те, що донедавна було сорочкою. Мати здивовано подивилась на мене:

— А твоя де сорочка?

Я поліз під кущ смородини і витяг ганчір'я, що вранці теж було сорочкою.

— За що ж це ви? — запитала мати. Вона, коли дуже хвилювалася, намагалась говорити повільно. Моя мати ніколи не кричала.

Я знайшов голубе яєчко і показав.

— Зрозуміло, — сказала мати, а тітка Мокрина зарепетувала:

— Це він відняв у Федька, хай оддасть!..

Мені зовсім не потрібно було це яєчко, і я відразу, навіть з полегкістю, простягнув його Федькові. Він спідлоба подивився на мене, несміливо взяв яєчко у жменю. Тітка Мокрина сіпнула його за руку, вибігла з ним за хвіртку і там дала йому добрячого потиличника:

— Герой, уже менші його духопелять...

А мені довелося розповісти матері про все: як я знайшов гніздо, як у мене була таємниця і як воно все закінчилося. І заплакав від образи.

— Перестань рюмсати, — погладила мене по голові мати. — І зрозумій, що це була не твоя таємниця. Це ти випадково підгледів чужу таємницю і не зумів її зберегти. Тому й стільки лиха скоїлось — і у батьків-пташок, і у вас із Федьком.

...Відтоді минуло багато років. Не знаю, чи пам'ятає цей випадок Федір Петрович, працьовитий колгоспний шофер. А я часто його пригадую, коли приїжджаю погостювати в село. Може, згадує і Федір Петрович, та не хоче, як і я, говорити про це. Багато ми балакаємо з ним при зустрічі, багато доброго згадуємо, але ніколи не заводимо балачок про канаву. Та й сама канава за цей час стала мілкішою, ніби вирівнялась, дужче заросла ожиною. Як і колись, в'ють у ній гнізда пташки.

І ще: я навчився зберігати чужі таємниці.